Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
Ще одна черга, ще, і… раптом “Бета” рвонулася назад, потім удруге, втретє. Мабуть, космоліт мусів робити блискавичні маневри, щоб не зіткнутися з метеорами. Від них “Бета” могла оборонятися тільки в один спосіб — великою чергою позитронового полум’я.
Та незабаром скінчилися боєприпаси. Тепер уже обидва космольоти попали в пастку Чорної Ріки. Але найстрашніше було попереду. Через секунду напружену мовчанку людей, що приглядалися до екрана, перервав тривожний голос “Розвідника”:
— Увага! Увага! “Бета” втрачає зв’язок! “Бета” втрачає зв’язок!
— А хай йому чорт! — люто вилаявся Антонов. — Що це знову з їхнім зв’язком?
— Підозріваю, — сказала Долорес, — що Чорна Ріка має якісь особливі властивості, які.
— Мабуть, що так, — перебив її Назим. Він хотів ще щось сказати, але замовк.
Алька підійшла аж до самого екрана, до того місця, де тільки що стояв Йон. Вона простягла руку до Антонова.
— Скажіть, — тихо мовила дівчина, — що тепер буде?
Майк ще не встиг відповісти, як до Альки підбіг її брат:
— Алько, зараз ми…
Антонов здивовано глянув на хлопця.
— Здогадався, значить? — спитав він.
— Так, — сказав Йон. — Я теж здогадався. “Бета” мала надто малі шанси. Допомогти їй по-справжньому можуть тільки ті, хто вже з першої хвилини, відколи пролунала тривога, поспішає їй на допомогу. Тобто “Перший Розвідник” і ми.
— Це правда? — спитала Алька.
— Так, — відповіли разом Майк Антонов і Назим Сумеро.
— Радьте ж нам, що робити? — зажадала Алька.
Тривога “Розвідника” вже дійшла до Землі і незабаром мала досягти Меркурія та при-сонячних станцій. Отже про справи “Першого Розвідника” довідалась уже величезна більшість людства. А за кілька хвилин про катастрофу на Десятій Тисячі знали геть усі люди, хоч де б вони перебували. З усіх планет до сектора Десятої Тисячі линули їхні думки, їхня тривога, їхні надії. Перший Закон Космосу, введений ще на початку ери, говорив: “Ніхто ніколи не залишається самотній перед небезпекою космосу”. Люди були вірні тому законові. А думати про катастрофу в космосі передусім означало думати, як би допомогти.
Так воно й було.
Найвидатніші вчені людства, найкращі пілоти, найдосвідченіші космічні рятівники гарячково міркували, як знайти спосіб порятунку екіпажів, що попали в потік метеорів.
З більйонів людських осель люди летіли думкою до дослідників з сектора Десятої Тисячі, що зазнали катастрофи. Трильйони телескопів передавали рапорти про те, як обидва космольоти попали в потік метеорів (відомий під назвою Чорної Ріки). Не перебільшимо, коли скажемо, що, відколи сигнал тривоги з “Першого Розвідника” дійшов до всього людства, величезна його частина жила тільки подіями на Десятій Тисячі.
Але правда була одна, і розуміли це майже всі. Про неї говорили механічні мозки. Про неї казали люди. Про неї думали також ті, що їх Чорна Ріка несла у безвість. Та правда була ось яка: єдиними людьми, що мали дійсно поважні шанси на порятунок обох екіпажів, були ті, хто саме ту хвилю перебував на “Першому Розвіднику”.
Тобто: Йон Сого, чотирнадцятирічний хлопець, що народився в сатурнянській столиці Акрі, і двоє близнят із Землі, Алька та Алик Рої.
Із зрозумілих причин Центральна Камера “Першого Розвідника”, де перебувало троє дітей, не була ввімкнена в загальносвітову телепередачу. їх лише захоплено спостерігали кілька тисяч фахівців, що були покликані до штабу рятувальної станції. Бо, власне, ті фахівці мали шукати способів порятунку — звичайно, крім багатьох добровільців з усіх супутників та планет.
Тут треба додати, що коли Алька спитала: “Що ж нам робити?” і коли всі троє підійшли до екрана, дивлячись на Антонова і чекаючи його вказівок, переважна більшість людей так само наблизилась до своїх екранів. Думали вони всі приблизно так: “Я б дуже пишався (або дуже пишалася), якби це були мої діти”.
Антонов схилив до Альки гарне чорне лице й відкинув пасмо волосся, що спадало на очі.
— Я б дуже пишався, — сказав він таким басом, наче говорив у бочку, — якби ви були мої діти.
У Альки заблищали очі.
— Пробачте, — мовила вона. — Але я тільки-но спитала вас: що нам робити? Чому ви не відповідаєте?
Антонов ще нижче схилив голову, і пасмо волосся знову впало йому на очі.
— Вибачте, — сказав він. — Але я маю право згаяти ще хвилю на цю марну хвалу. У вас є ще чимало часу, поки “Перший Розвідник” дожене Чорну Ріку і поки ви зможете щось робити.