Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Сухумі наповнений ненавистю. Велика рідкість побачити не збитий з постаменту пам’ятника напис грузинською мовою або почути боязкий шепіт офіціантки, яка пояснює, що в меню написано «хачапур», бо не можна писати по-грузинськи — «хачапурі». Зі стін будівель, вулиць і пам’ятників стирають усе, що може нагадувати про Грузію. Наприклад, стояв комуніст Орджонікідзе — зняли сам пам’ятник, збили напис на грузинській мові, залишився тільки облицьований гранітом постамент.
Абхазію Росія завоювала давно — в 1993 році. Російські літаки бомбили, найманці — воювали. Їх тоді не називали «зеленими чоловічками», а здебільшого це були «романтики» у старих кросівках і поношених штанах. Але зброї Росія постачала багато, вистачало на всіх. Як наслідок — з Абхазії вигнали половину жителів — грузинів, за ними потягнулися і росіяни, українці, вірмени, мешканці двох естонських сіл. Виїжджали й абхази зі змішаних сімей, їхній страх був зумовлений конкретною причиною — в Абхазії почалося етнічне чищення.
Сухумі — неймовірно гарне місто, в якому завжди природа і люди жили в гармонії, зараз повітря пройняте ненавистю до Грузії та грузинів — на плакатах, телебаченні, в газетних публікаціях. І лише немолода сухумська вірменка в кав’ярні на набережній, заздалегідь озирнувшись навкруги, сказала: «Швидше б усі поверталися, інакше ми всі помремо». Ненависть, підтримувана Росією, стала державною політикою Абхазії, незважаючи на те, що більшість абхазів мають грузинські прізвища та імена, а про змішані шлюби годі й говорити — їх дуже багато.
Ненависть — російська зброя. Для створення конфлікту не потрібно зброї, вона може знадобитися в останню чергу. Для початку конфлікту потрібна ненависть — вірмен до азербайджанців, росіян до українців, абхазів до грузинів, інгушів до осетинів, узбеків до турків-месхетинців або киргизів.
Вигадують різні історії, працює пропаганда — створюється образ давнього ворога, наводяться фальшиві історичні «факти», і ось люди, які ще недавно запрошували сусідів на борщ, шашлик чи плов, починають дивитися скоса, шукати причину для суперечки, підігріваючи свою ненависть.
Покійний російський журналіст Андрєй Чєркізов колись вихвалявся, що він був першим офіційним цензором під час осетинсько-інгушського конфлікту. Але було вже пізно — в руках тих, хто протистояв, уже була зброя. У Радянському Союзі ненависть була закладена здавна, вона зміцнилася у свавільному створенні радянських республік, коли Сталін малював як йому заманеться кордони, закладаючи приводи для майбутніх конфліктів. Називаючи республіки національними, комуністи почали вигадувати «історії» титульних націй, у яких спотворювали дати, події та героїв.
Так доволі дивно у Центральній Азії з’явилися Таджицька РСР із чвертю населення етнічних узбеків і Узбецька РСР — із кількома мільйонами етнічних таджиків. А якщо порівняти підручники історії, то вони відрізнялися тільки етнонімами: у таджицькій — «великі таджики», в узбецькій — на основі тих самих фактів — «великі узбеки». Хоча до Російської імперії в Бухарському еміраті жили як ті, так і ті.
Історики старалися. Вигадували пояснення величності одних і приниження інших. Російська історія в сучасному викладі може виглядати не гірше за китайську династію Інь, що існувала з VIII тисячоліття до нашої ери. У пошуках величі доходило до абсурду: років 25 тому я був присутній під час суперечки вірменського й азербайджанського академіків, які доводили один одному, кому належав знайдений у печері Азих фрагмент щелепи протонеандертальця: давньому вірменинові чи давньому азербайджанцеві.
У світі мало моноетнічних країн, але на пострадянському просторі, внаслідок численних воєн і державних пертурбацій, створено основу для міжнаціональних конфліктів. Стримувати їх — обов’язок будь-якої держави, але використовувати і підтримувати — важкий злочин. У Російській імперії була стратегія переселення народів, що дозволяла розв’язувати демографічні, економічні й геополітичні проблеми. У 1751 році болгар переселили у Бессарабію, в XIX столітті українців — у Грузію, черкесів і абхазів в Османську імперію, греків з Османської імперії у Грузію, росіян у Крим та Східну Україну.
Радянський Союз цю традицію розвивав масштабно, виселяючи частину населення. Починаючи з 1937 року, депортаціям було піддано цілі народи. У 1918–1925 роках виселяли казахів, які не сприймали радянської влади, в 30-х роках фінів — інгерманландців Лєнінґрадської області, потім українських поляків, латвійців, литовців та естонців.