Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
День перемоги 9 травня для Путіна — ідеальне свято. Звучна патріотична назва війни — Велика Вітчизняна, а не Друга світова війна, не в СРСР розпочата і не в СРСР завершена. З історичного погляду і Велика Вітчизняна може називатися війною тільки за фактом початку — 22 червня 1941 року. Закінчитися вона мала влітку 1944 року, коли радянські війська перетнули державний кордон. Тобто кордон Вітчизни. Але і Лєнін, і Сталін, а зараз і Путін мріють про світове панування, тому радянські війська в 1944 продовжили розширювати кордони майбутньої Вітчизни — з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, Румунією, Болгарією, на якийсь час Югославією й Албанією.
У путінського 9 травня є ще одна мета — нагадати, куди ступав чобіт радянського солдата. В мілітаристської ідеології є супутній елемент, який, як вважає Путін, заснований на міжнародному праві. Це право російськомовних залишатися російськомовними, зокрема і в тих країнах, де російськомовних меншість. Путінські генерали готові виконати роль правозахисників і відстояти право на російську мову. Навіть якщо ця мова давно вже не Пушкіна і не Турґєнєва, а взагалі подекуди лайлива. Для Путіна головне — знайти причину і почати захищати. При цьому забуваючи захищати корінних носіїв мови в Росії від знегод, криміналу і високих тарифів.
Для Путіна День перемоги — ще одна можливість пропаганди своєї удаваної величі. Неспроможний політик, він поналякував сусідів, посварився з Грузією, Молдовою, балтійськими країнами, тепер з Україною, поховав економіку Росії, налаштував проти себе весь світ. Путін залишився тільки зі зброєю, яка може лише якийсь час охороняти його спокій, але вона має властивість руйнуватися або бути знищеною супротивником.
І, нарешті, поки радісне і натхненне погрозами населення вимагатиме «продовження банкету», не розуміючи, що похмілля буває не лише від улюбленого алкоголю, а й від непереконливої та небезпечної політики, свято для Путіна — це тимчасовий моральний успіх. Але, як і всі свята. День перемоги закінчиться наступного дня, в ніч на 10 травня.
Не знаю, чи потрібно Сталіна, Хрущова або Брєжнєва вважати мудрішими, ніж Путін. Вони були лідерами закритої тоталітарної комуністичної системи, вони також любили воювати і, врешті-решт, привели СРСР до розпаду. Чи знає це Путін, який ще не побудував нової імперії, але вже руйнує своє майбутнє?
ВИХОВАННЯ НЕНАВИСТЮ
Два місяці думав — писати чи все ж таки не лякати кримчан. Умовляв себе, переконував у тому, що, можливо, в Кремлі схаменуться, не припускатимуться колишніх помилок. Тепер зрозумів, що це зовсім не помилки, це методика, давно відпрацьована, нелюдяна за суттю і нацистська за походженням. Минуло всього лише два місяці й усе стало на свої місця — у Крим прийшла ненависть, та сама національна політика російських окупантів, давно випробувана в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї, тепер — у Криму.
Навесні 2008 року я прямував у Сухумі, щоб провести тренінг ОБСЄ для абхазьких журналістів. На мосту через річку Інґурі стояли бетонні плити, щоб транспорт не міг пересуватися, тому люди йшли пішки — тягли важкі валізи, деякі, обертаючись, хрестилися і йшли у бік окупованої Абхазії. На тому боці абхазький прикордонник у трениках, брудній майці невизначеного кольору і кросівках босоніж довго розглядав мій таджицький паспорт, але не впустити експерта ОБСЄ він не посмів.
До Сухумі їхати більше 120 кілометрів по дорозі, яка не знала ремонту останні років тридцять, і броньований джип ОБСЄ лавірував між ямами та вибоїнами. За вікном була природа — давно полишені поля, табуни здичавілих коней, руїни згорілих будинків, задишки якихось заводів і фабрик. І так всю дорогу до Сухумі, що виглядав трохи ліпше. І скрізь плакати — «Спасибо, Россия».
У моїй кишені був довгий список прохань моїх друзів-біженців з Абхазії — глянути на їхні будинки, чи не захоплені; якщо захоплені, то чи доглядають загарбники за будинком. Кожен, хто просив мене, говорив із надією, неначе я міг врятувати їхній будинок, а самих біженців повернути. На якийсь час я став їхніми очима й частинкою серця і, чесно зізнаюся, багатьох я обдурив, сказав, що не зміг побувати біля їхнього будинку. Насправді, я не зміг їм сказати правду — їхній будинок згорів і обвалився, заріс бур’яном, а навколо ходять чужі кози.
Вранці і ввечері в сухумському готелі дивився телевізор. Два канали — один державний, абхазький, другий незалежний — «Абаза». Другий навіть трохи говорив по-абхазьки, а перший, аналогічний російському, постійно брехав, щопівгодини нагадував про «грузинський фашизм», називаючи війну 1992–1993 років «великою вітчизняною війною з Грузією». Багато фотографій, кадрів кінохроніки — і так увесь час, щоб люди не забували, кого ненавидіти.