Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Окупаційна влада в Криму почала зачистку небажаних, забороняючи декларовану російською Конституцією свободу совісті. Путін, як і більшовики майже сто років тому, намагається контролювати релігію, побоюючись віри. Замінити віру репресіями вдавалося тільки у двох випадках — у часи інквізиції і за радянської влади. Тепер настає нова епоха — путінська.
ВОЄННИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ПУТІНА
Кримська історія — це лише продовження політики радянського воєнного інтернаціоналізму, що зруйнував мільйони доль, убив сотні тисяч людей, занапастив надії багатьох, хто повірив в ідеали комунізму. Обсяжна «Енциклопедія вигнань», що вийшла друком у 2010 році у Відні, містить інформацію про народи колишнього СРСР та пострадянського простору — депортовані, позбавлені права на повернення, такі, що повернулися, але, як і раніше, завдяки політикам залишаються ізгоями. Сучасна кремлівська політика продовжує радянські традиції.
Зі всіх пострадянських воєн за участю Росії війна в Абхазії була вершиною політичного цинізму. В 1992–1993 роках з Абхазії вимушена була втекти понад половина мешканців цієї автономної республіки у складі Грузії, здебільшого етнічні грузини. Населення автономії, що становило в 1989 році 525 061 особу, за даними перепису 2003 року, скоротилося до 215 272 осіб. Частина мешканців Абхазії покидають республіку досі, називаючи причинами економічний стан, корупцію і відсутність безпеки.
У різних довідниках війна в Абхазії подається як етнополітичний конфлікт. Так зручно Кремлю, хоча етнічний чинник, поза сумнівом, присутній. Він серйозно виник ще у 1977 році, коли в Грузії було сформовано потужний рух за незалежність. У 1978 році численні мітинги змусили комуністичне керівництво Грузії залишити за грузинською мовою конституційне право бути державною. Спроба ЦК КПРС включити до Конституції Грузинської РСР другою державною російську мову зірвалася. Відтоді національно-визвольний рух у Грузії тільки зміцнювався, незважаючи на силовий розгін мирної акції у квітні 1989 року.
У Москві розуміли, що Грузію можуть втратити, і вирішили протидіяти, помститися непокірним грузинам. У СРСР звикли розв’язувати політичні проблеми етнічними конфліктами — спочатку цілі народи називали ворогами, висилали людей, їхні будинки, землі і майно віддавали переселенцям з інших регіонів. Так виникали тліючі конфлікти, що їх згодом можна контролювати, підтримавши одну зі сторін. Такими були в 1990 році ошські події на півдні Киргизстану, в 1992 році зіткнення між осетинами й інгушами, а ще — Абхазія, Карабах, Південна Осетія, Придністров’я і ще кілька десятків конфліктів, що не розвинулися.
Цинізм влади виражався не лише у провокуванні міжнаціональних конфліктів, а й у поясненні їхніх причин. Зіткнення у Ферганській долині в 1989 році між узбецьким населенням і нащадками депортованих турків-месхетинців тодішній очільник компартії Узбекистану Рафік Нішанов назвав «базарною сваркою через тарілку полуниці».
Звісно, в кожному конфлікті є причини та факти, які можна врегулювати, а можна посилити й надати їм нового сенсу та напряму. Це у тому разі, коли є бажання перетворити конфлікт на політичний важіль. Майже всі міжетнічні конфлікти на пострадянському просторі мали одну мету — зберегти вплив у період розпаду СРСР. І як результат — велика кількість біженців з Карабаху, Абхазії, пізніше — з Південної Осетії. Біженці послаблюють економіку країни, створюють внутрішні конфлікти — і соціальні, і політичні.
Про розгортання конфлікту обидві сторони публікують наукові праці, в яких доволі часто вигадують історії народів зі спотворенням відомих фактів, вільною інтерпретацією подій. Велику роль відіграє пропаганда у ЗМІ, вона дієвіша, коли одну зі сторін підтримує Росія, і тоді інша сторона практично нечутна, про неї нічого не знають росіяни, не мають уявлення мешканці інших регіонів колишнього СРСР. Пропаганда має великий вплив на формування громадської думки, якою Кремль починає маніпулювати, виставляючи результати соціологічних досліджень як підтримку своєї політики.
Сучасна російська пропаганда не лише впливає на громадську думку, а й регулює її, спричинюючи нові конфлікти. Останні 14 років правозахисні організації відмічають спалах публікацій, що містять ксенофобію, особливо в популярних московських виданнях і на російському телебаченні. Вже нікого не дивує вислів «особа кавказької національності» або уточнення національності злочинця чи підозрюваного у злочині. Про ксенофобію вже ніхто не згадує — вона стала частиною російської політики.