Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Постійно День перемоги почали відзначати в 1995 році за Єльцина, це були цивільні маніфестації. Військовим святом з обов’язковим парадом військ, технікою, ракетами і пролітанням над Красною площею військових літаків День перемоги став уже за Путіна, в 2008 році.
Путін повернув святові пропагандистський сенс. Тепер до параду заздалегідь готуються, репетирують, телебачення докладно розповідає, скільки буде танків і літаків, які балістичні ракети провезуть площею, скільки солдатів пройдуть маршем. За радянських часів для військових дипломатів паради військової техніки були чи не єдиною можливістю розгледіти, чим володіє СРСР. Для радянського уряду також важливо було продемонструвати потужність зброї, полякати своїх явних і потенційних супротивників.
Президент Єльцин ненадовго повернув Дню перемоги статус народного свята, дав змогу ветеранам, яких і так не балували, бодай на один день перетворитися на героїв. Путін вирішив інакше — День перемоги, головно, має бути мілітаристським карнавалом російської марнославства. І поперли танки, літаки, ракети, тисячі солдатів. А на додачу кілька десятків немічних старих людей, які, за задумом Путіна, мають виконувати роль «переможців ворогів Росії», що важливо для виконавців сучасного російського кличу «нашідєдивоєвалі».
Чому Кремль так учепився за День перемоги? Гадаю, є кілька причин. Перша — внутрішня, як громовідвід від численних проблем економічного, політичного і соціального характеру. Для Кремля важливе не лише саме свято, а й ідеологія, побудована на спогадах про колишні, здебільшого вигадані та барвисто розписані у мемуарах воєначальників перемоги. Мілітаризм повинен єднати населення, вселяти в нього дух майбутніх перемог. І що особливо важливо, мілітаризм означає чітку дисципліну, основану на підпорядкуванні командирові. Ім’я командира ви знаєте.
Друга причина — зовнішня. Налякати численних ворогів, яких Путін уже встиг наплодити, — це і європейці з їхніми вічними питаннями про демократію, і американці з їхньою наймогутнішою армією та економікою. Звичайно, західники знають, що вишколені солдати на військовому параді — це елітні частини, яких небагато в Росії. Техніка, хоча і пофарбована й виглядає як нова, насправді — застарілі зразки, непридатні в сучасній війні.
Другу причину серйозно розглядати не варто, вона небезпечна тільки кількістю тієї самої техніки. Для відновлення військового параду є головна причина — російський народ. Це свято гуркоту і брязкоту техніки — виключно для нього. Щоб люди забули про свої претензії до Путіна та зачаровано дивилися на велич Росії, що проїжджає, топотить і пролітає повз них.
Найцікавіше — і Путін гадає, що якщо він наприкінці параду закличе весь російський народ захоплювати Аляску, то росіяни, не замислюючись, виконають його наказ. Попутно вони, ненароком, можуть затоптати ще живих ветеранів і з криками «нашідєдивоєвалі» почнуть громити все поспіль — можуть і Ейфелеву вежу звалити, і Тауер розібрати по камінцях, а потім із криками «ВДВ» плюхнутися в сімейних трусах у Женевське озеро, з горла насолоджуючись французьким коньяком.
Утім, Путін не перший, хто придумав використати капітуляцію Німеччини у своїх особистих цілях. Його давній попередник тов. Сталін також мріяв про такий день — щоб радянські люди забули про репресії, надривне будівництво комунізму, Голодомор і ҐУЛаґ. За перші 28 років існування радянської влади СРСР встиг узяти участь у десяти війнах, але жодна з них не могла претендувати на почесну роль всенародного свята. Остання війна — радянсько-фінська, взагалі була тяжкою ганьбою. За кілька місяців радянська армія втратила близько 150 000 убитими, 17 000 — зниклими безвісти і 325 000 осіб пораненими.
Після закінчення Другої світової війни радянська, а потім російська армія брала участь ще в кількох десятках воєн і військових конфліктах — або як сторона, що воює, або як така, що співчуває, поставляючи техніку, боєприпаси та інструкторів. Як і раніше, жодна з цих воєн не була для СРСР, а потім і Росії виграшною або принаймні геополітично вигідною. Напевно, Путіну про це розповідали творці сучасної ідеології мілітаристського патріотизму. Можливо, навіть переконували, що придушення повстанців у НДР, Чехословаччині й Угорщині, окупація Афганістану, підтримка сепаратистів у Карабаху, Придністров’ї, Абхазії і Південній Осетії не можуть бути тими подвигами, якими треба пишатися.