Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Колись я провів серед своїх московських студентів опитування, з’ясовуючи ставлення до вислову Путіна — «мочіть в сортірє», кого він мав на увазі? Більшість студентів відповіла, що — кавказців, і лише кілька сказали, що терористів. У Росії ні ЗМІ, ні політики, ба більше, Путін, не соромляться висловлювань, недопустимих з погляду законів і етики. Але це — частина сучасної російської національної політики.
Путін за останні місяці пристосувався до нових, загальноприйнятих у населення термінології та визначень. Тому коли він промовляє «бандеровци», зрозуміло, що це про українців, і суспільство підхоплює — цар дозволив. Виховані радянською пропагандою кілька поколінь людей не цікавляться історією, крім тих казок і міфів, які їм розповідали в школах, інститутах і університетах. Російський президент намагається зберегти радянську міфологію — вона допомагає зберігати пострадянський простір у невіданні.
Кримська історія, на мій погляд, має ту саму національну підоснову, крім геополітичної і територіальної. Анексія Криму — не лише задоволення імперських амбіцій Кремля і більшості російського населення, це помста за невдачу проросійської політики в Україні. У Криму, крім російського і російськомовного населення, що ностальгує за імперією, трохи менше половини становлять кримські татари й етнічні українці. Для Путіна було б простіше отримати тільки територію, але не проблемну частину населення. До того ж, не всі етнічні росіяни Криму спокійно сприйняли окупацію.
Виселити небажаних у Кремля не вийде. По-перше, потенційно незадоволених анексією майже половина громадян і, як видно з усього, їх кількість збільшуватиметься. По-друге, 13 відсотків кримчан — це кримські татари, які вже пережили депортацію в 1944 році, і вони — найбільший головний біль Путіна. Насамперед тому, що провідна організація, яка об’єднує більшість кримських татар — Меджліс, зайняла чітку позицію неприйняття анексії і референдуму.
У Кремля в запасі є кілька старих способів — від залякування до розколу та підкупу, обіцянки відступникам усіляких благ і преференцій. Факти залякування вже є: вбивство молодого чоловіка, побиття підлітка, спроба заборонити в’їзд до Криму Джемілєву, історія з насильно знятим із будівлі Меджлісу українським прапором.
Можна передбачити, що це тільки початок втихомирювання неслухняних кримських татар і етнічних українців. Можна випалити викладені в бетоні українські прапори, збити з будівель українські герби, припинити мовлення українських телеканалів і радіостанцій, але проблема все одно залишиться. Крим скорений фізично, але не морально.
Кремль уперше зіткнувся із ситуацією, коли застосування сили неможливе, а привернути населення окупованої території на свій бік складно. За даними ФМС, лише 12 відсотків населення захотіли прийняти російське громадянство, решта, вочевидь, не вірить у тривалу окупацію. Можливо, Крим стане першою територією, на якій закінчаться традиції російського воєнного інтернаціоналізму.
У Путіна вийшло утихомирити Ічкерію. Але Крим, що став російським анклавом, не викликає таких побоювань, як Північний Кавказ і войовничі чеченці. Вкладати величезні гроші у Крим Путін уже не буде. Нема сенсу і нема перспективи — ні економічної, ні геополітичної. Крим без материкової України для Росії є непотрібною землею, де половина населення не хоче бути завойованою.
НАВІЩО ПУТІНУ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ?
У середині 1990-х років моя поїздка у чеський Плзень збіглася зі святкуванням Дня звільнення, який у Чехії, як і у всій Європі, відзначають 8 травня. Місто в 1945 році звільняли американські війська, тому всі будівлі були прикрашені прапорами США, прапорами союзників, зокрема і російськими чомусь, не радянськими. На околиці міста стояли американський літак і бронетехніка часів Другої світової війни, у парках американські військові оркестри грали джаз і легку музику, вулицями ходили ветерани. Головною подією був прийом у Ратуші, вшановування ветеранів, подарунки, квіти. І все. Не було бравурних маршів, парадів військової техніки і трибуни з очільниками.
У той час і в Росії вже не було військових парадів, тільки цивільна хода, традиційні зустрічі ветеранів, з незмінними 100 грамами та казанком гречаної каші, що була рідкістю на війні. Ветеранів з кожним роком все менше і менше, а кожне свято для них було ще й стресом під час зустрічей з однополчанами і спогадів.
Власне, й раніше в СРСР військові паради були рідкістю — за Сталіна перший і єдиний відбувся 24 червня 1945 року, коли солдати кидали до стін Кремля повалені прапори. До 1948 року День перемоги був неробочим днем, потім знову буднем. Святковим його вирішив зробити Брєжнєв у 1965 році, і потім кожні десять років на Красній площі проводили військові паради.