Користь незавершених справ

— Ти готова? — запитав Кір, відбираючи в мене газету. Я подивилася на себе — проста щоденна сукня, кеди і трішки розпатлана коса.

— Звісно, готова! — впевнено відповіла я.

— Ти впевнена? Не хочеш одягти що-небудь більш… відповідне? — з посмішкою спитав хлопець. Він вже знав, що я на це скажу, але я не полінилася повторити:

— Для чого? Взагалі-то, я зараз йду додому, а вони у мене в гостях, так що краще нехай самі подумають про належний вигляд.

— Ну тоді ходімо, — Кір подав мені руку, і в наступну мить ми вже були перед парадними дверима Старого Черепка.

— Подзвониш? — запропонував Кір, але я лиш похитала головою.

— Не маю звички заздалегідь повідомляти про прихід додому.

Я клацанням пальців відчинила двері і зайшла всередину як ні в чому не бувало. У передпокої було тихо — вочевидь, всі сиділи у вітальні. Я не стала роззуватися — мені ж тут не жити все-таки, і пішла по дому, тягнучи за собою Кіра. Той не пручався, але дивився весело, ніби споглядав якусь смішну виставу. Ну що ж, зараз я влаштую тут «завісу».

Двері у вітальню прочинені, і я, як і перед цим, заходжу без стуку. Всі, як і очікувалося, сидять і — ось несподіванка! — розглядають величезну статтю в газеті і фотографію, на якій ми з Кіром тримаємося за руки. Що ж, так навіть простіше — не доведеться нічого пояснювати.

— Привіт, я вдома! — сказала я, привітно посміхаючись. Я завжди казала це при поверненні коли ще жила тут. — А ось що тут робите ви, я, чесно кажучи, не розумію… — я у вдаваній розгубленості знизала плечима. Звісно, я блефувала — виганяти я нікого не збиралася, але добряче налякати — це святе.