Користь незавершених справ

І холод. Пронизливий, такий, що відчувається всім тілом, незважаючи на одяг, пробирає до кісток, такий, що має свій запах, свій звук, свій смак. Я відчуваю його усіма органами чуттів — здається, ще трохи, і я його побачу.

Ми йдемо повільно, тримаючись за руки, і мені постійно вчуваються чиїсь кроки, а на якусь мить мені навіть здалося, що я почула потріскування вогнища. Дивина, та й годі. Недарма ж ходить стільки легенд і оповідей про ті жахіття, що трапляються вночі на кладовищах…

— Накладай вже заклинання, — тихо шепоче Кір, але я навіть не розумію, навіщо це потрібно — який ще безумець піде на цвинтар уночі?

Я накидаю на нас невелику — діаметром метра зі два сітку, і всі звуки відразу ж зникають — чутно лише наше дихання та цвіркунів, що проводять свої концерти прямісінько в нас під ногами.

Могила вже зовсім близько. Я вже бачу силует похиленої до землі горобини, відчуваю терпкий запах її смоли, вдихаю його повні легені — після насиченого смертю повітря це видається справжнім блаженством. Тут можна знову дихати вільно, і я відразу ж користуюсь цим, а через мить від завеликої кількості кисню починає крутитися голова.

Я підходжу до розбурханої могили — все ж добряче я її тоді розгромила, та й мрець постарався, залишивши у землі величезні сліди своїх пазурів. І нащо я його тоді зупинила? Він же точно діяв за наказом бабусі! Дістав би відразу каблучку, і діло з кінцем! Але що сталося, те сталося, і раз нічого не змінити, то краще вже не нарікати на долю.

— Почнемо? — запитав Кір, дістаючи з наплічника лопату. Й гадки не маю, як він туди її запхав, навіть якщо і з допомогою магії.

— Добре… Що мені робити?

— Не заважати, — скупо відповів хлопець, і почав копати. Робив він це самотужки, без чар. Чому — незрозуміло, але думаю, на те були якісь причини.

Година напруженої Кірової праці — і лопата нарешті вдарилася об щось тверде, і ми обидва вельми сподівалися, що то була саме труна, а не якийсь камінчик. Потім справа пішла вже веселіше — хвилин за п'ятнадцять остаточно відкопали кришку труни. І тоді Кір ножем якимось хитрим способом збив замок. І нащо робити замки на трунах?

Коли кришка була відкинута, я декілька хвилин збиралася з духом, щоб підійти і зазирнути усередину — все ж, як там не було, це мертве тіло, яке вже скоріш за все почало розкладатися. Бачити бабусю у такому стані не хотілося, але втримати цікавість не вдалося — я мала побачити її в останній раз.

Я повільно наблизилася до труни і ще повільніше нахилилася, вдивляючись у тіло, одягнене у красиву українську вишиту сукню. Така сама, як і при житті. Повіки ледве-ледве прикриті, губи рожеві, на щоках навіть є ледве помітний рум’янець — здається, що вона просто заснула, випадково переплутавши власне ліжко з холодною грубо сколоченою труною.