Користь незавершених справ

Я сиділа на Кіровій куртці, яку він чомусь скинув, нібито вона «заважала вимальовувати візерунок» і запалювала маленьким вогником із пальця свічки, що тут же ставила на вказані місця. Щоправда, користуватися магією не варто було, але я вже давненько зрозуміла, що маленькі, непомітні побутові чари ніхто не відслідковує, і заборона фактично діє на насправді сильну магію.

Провозилися ми досить довго: свічок було близько півсотні, та й візерунок був дуже складним, так що навіть такому знавцеві, як Кір, довелося декілька разів звірятися з фотографією у телефоні. Хоча, звісно, тримати інформацію про магію в усіляких гаджетах заборонялося, хлопець легко нехтував цим правилом.

Тож коли ми закінчили усі приготування, я все ж встигла добряче змерзнути і тепер щосили зжимала щелепи, щоб зуби не цокотіли один об одного. Пальці на ногах побілішали від холоду, адже капці, нехай навіть і пухнасті, не дуже то і гріли.

— Починаємо? — невпевнено запитав Кір, і я так само з сумнівом кивнула головою. Повільно, нехотя я стягнула з себе курточку, підвелася, помахом ноги скинула капці. Ступні відразу закололо крихітними голочками, але я з усіх сил намагалася на це не зважати.

Я встала усередину своєрідної пентаграми, що вийшла з чудернацького переплетення давньослов’янських, суто українських символів. Ось журавлі сплелися у польоті, а там річечка розкидає свої рукава, наче сонце промені… Це ж не ті прямі, відривчасті лінії, що малюють на Туманному Альбіоні! Обрядова магія — це те, чим завжди пишалися українці, тут ми могли дати фору будь-якому іншому народові.

Свічки мерехтіли теплим світлом, відкидаючи на дах химерні тіні. І раптом я, сама навіть не знаючи від чого, почала повторювати їх рухи, зливаючись чи то з тінню, чи то з вогнем. Руки рухались настільки плавно, що мені на якусь мить здалося, що вони не мої, бо я сама ніколи не володіла подібною грацією лебідки. Ноги тепер не боялися жовтневого холоду, і ступали так легко, наче я була легшою за пір’їнку. Я вже не володіла своїм тілом, була в ньому стороннім спостерігачем, і це відчуття… лякало.

Я постаралася зупинитись, або хоча б за власною волею поставити ногу туди, куди хочу я, а не якась дивна істота, що поселилася всередині, але з жахом зрозуміла, що не можу поворухнути й кінчиком мізинця. Я зосередилася, напружила всю силу волі, що взагалі в мене була, і тільки тоді змогла перевести погляд з свічок на Кіра, що стояв осторонь і дивився на мене.

Дивився холодно, жодного тепла, що зовсім нещодавно було у його погляді, не відчувалося. Він не знав, що я дивлюсь на нього, а значить… значить, погляд був справжній, той, що відображає правду, не придурюється, намагаючись видати бажане за дійсне.

Похмурість, байдужість до мене Кіра чомусь не додали сил, не закликали до боротьби з невідомою потворою, що пробралася усередину, а навпаки, повністю спустошили. Я тепер не чинила опору, просто слухняно затихла десь у куточку власної свідомості, лиш механічно відмічаючи те, що відбувається.