Користь незавершених справ

Я протерла очі і подивилася на годинник у формі чорної кішки, що висів на стіні. Стрілки впевнено показували пів на дев’яту. То непогано я так подрімала…

Я почала озиратися по сторонам у пошуках Кіра. Та довго видивлятися не довелося — він сидів прямо на підлозі і теж, здається, заснув, прихилившись головою до бильця ліжка. На колінах у нього лежала книга, сторінки якої гортав вітер, що вривався у квартиру через відчинене вікно.

— Кір!.. Прокидайся давай! Вже час, нам ще ритуал проводити! — я вхопила його за плече і легенько потрусила.

— Га?.. Що, пора вже? І котра година? — заспано спитав хлопець, потираючи очі, як і я всього декілька хвилин назад. Потім сам відшукав поглядом годинник і рвучко підхопився на ноги, наче його підкинула якась невидима пружина. — Яро, вставай! Запізнюємось! Опівночі все має бути готово!..

Я теж хутко підхопилася, і тільки-но встигла в черговий раз за день прихопити книгу та натягти на одне плече куртку, як була схоплена за руку і буквально протягнута на буксирі до самісіньких дверей. Перед ними Кір, видно, згадав, що ми вміємо переміщатися, і нікуди бігти, взагалі-то, не треба, і зупинився так різко, що я врізалася лобом йому у спину. І не встигла я й оком зморгнути, як зрозуміла, що стою вже у себе у квартирі.

— А кросівки? Кір, ти забув забрати моє взуття! — звинуватила я хлопця.

— Потім перенесу, — відмахнувся він, сідаючи на диван. Я ж тим часом пішла годувати кота, про якого у цьому вирі подій зовсім забула.

— Ну що, Скелетику, ходімо їстоньки? — лагідно промовляла я, дістаючи з холодильника маленькі рибинки. Кіт пронизливо занявчав під ногами, шкрябаючи джинси пазурами, у марній надії якнайшвидше отримати свою законну порцію.

Я дістала з буфету одну з тарілок, поклала на неї рибу і поставила перед Скелетом. Спеціальної кошачої миски для нього в мене не було, та й, чесно кажучи, я не вважала, що це прямо-таки вже й потрібно.

Кіт — розумний, він жодного разу не побив тарілки, не зробив своєї брудної справи у капці і не дер меблі та шпалери, за що я йому була дуже вдячна, і зовсім не збиралася принижувати його котячу гідність якоюсь там мискою.

— Яро! — погукав Кір з вітальні. — Одягайся давай скоріш!

Що? Та я й так… одягнена.

— Що ти маєш на увазі? — голосно запитала я, щоб він почув мене, але мої старання виявилися марними: Кір вже підійшов до кухні і тепер підпирав двері плечем.

— Одяг для ритуалу має бути світлим, легким і якимось… повітряним, ось. Ну, сукня там якась, чи сарафан. Як тільки одягнешся, відразу ж піднімемося на дах — треба ще дещо підготувати…

— Постривай! Як це — на дах? Мова начебто йшла про те, щоб проводити обряд у мене в квартирі?

— У квартирі? — посміхнувся Кір. — Ото насмішила! Та там же той ритуал — одні танці, вогнища та магія, як такий проведеш у приміщенні?