Користь незавершених справ

І тоді ми побігли. Вже не тією дорогою, якою прийшли сюди, а іншою, малопомітною стежкою, що вела до якогось приміського селища. Нам потрібно було у зовсім іншу сторону, але зараз було начхати, куди бігти, лиш би вибратись!

— Чому б… Нам… Не переміститися?.. — з перервами від швидкого бігу все ж вимовила я. Я чула, що за нашими спинами вже хтось був, хтось йшов, зовсім неспішно, навіть ліниво, але цей його помірний крок був у рази швидший від навіть найкращого бігу.

— Не вийде, — рівно відповів Кір. Його голос не переривався від бігу — все ж давалася взнаки добра фізична підготовка. — Кладовище окутане особливими чарами — вони блокують магію переміщення будь-яких тіл та предметів — саме тому мені довелося копати лопатою. Ми не маємо порушувати покій мертвих, — додав він, і ми побігли ще швидше.

Той, чи навіть ті, що були позаду, наближалися, я відчувала це усім своїм єством, мене охоплювало заціпеніння — так, ноги рухалися, і я бігла, але робила я це просто на автоматі, тому що треба. Страх був настільки сильний, що сил на будь-які інші почуття просто не залишалося.

Холодний розум? Продуманий відступ? Ха! То була просто боягузлива втеча, але я дуже сумніваюсь, що хоч хтось при своєму розумі зміг би нас звинуватити у такому вчинку — все ж зв’язуватися з цілим цвинтарем повсталих мерців — то треба бути або богом, або ідіотом.

Ні я, ні Кір богами не були, та й ідіотами, сподіваюсь, також, тож ми вибрали найкращий у цій ситуації варіант — накивати п’ятами.

— Звертаємо! — несподівано крикнув Кір, і ми, зійшовши з початкового маршруту, мов навіжені побігли у саму глиб кладовища. Я не знаю, чим керувався Кір, коли зробив це, але потвора, що була позаду, відстала, очевидно, дивуючись нашій дурості.

Ми, мов зайці, петляли між могилами, намагаючись заплутати того, хто йшов за нами, і нарешті все ж наблизилися до дороги. Я вже бачила її — треба лиш перетнути ворота, такі самі, що й з іншої сторони — і ми врятовані. Відчувши, що можливість врятуватися все ж є, моє друге дихання вирішило, що прийшла пора прокинутись, і я вдвічі швидше припустила до воріт.

Я настільки зосередилася на ідеї по скоріш втекти, що лиш у останню мить встигла зупинитися перед металевими стулками. Зачинені!

Паніка накочувалась бурхливими хвилями, поступово зароджуючи відчай. Я штовхнула ворота раз, другий, але вони не піддалися. Як же так? Загинути за півметра до порятунку? Ну де тут справедливість?!

Кір же тим часом не витрачав дорогоцінні секунди так само по-дурному, як я, і намагався відчинити ворота чарами. Але і цей спосіб не особливо допоміг. Металеві пластини здригнулися, і на цьому весь ефект закінчився.

— Не вийде. Вони відчиняються з іншої сторони, — вигукнув Кір, а тоді сказав неймовірне: — Чекай-но тут!

І тоді я вперше у своєму житті побачила другу особливість характерників, окрім здібностей до чар. Кір якось кумедно, наче птах крилами змахнув руками, і в наступну мить і справді став якоюсь пташкою — чи то соколом, чи яструбом, у темряві я не встигла розгледіти.