Користь незавершених справ
- Автор: Блохіна Марина
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Користь незавершених справ». Краткое содержание книги:
Врятуватися від посталого мерця? Зроблено. Вдертися до родового маєтку, з якого молоду відьму вигнала рідна мати? Легко! Розгадати таємницю бабусиної могутності, провести непередбачуваний і небезпечний обряд, піти вночі на кладовище, яке так і кишить різною нечистю? Раз плюнути! Що значать ці небезпеки для двох впевнених у собі, азартних і сильних чаклунів?
Але що, як у цей неперевершений план втрутиться інша магія, непідвласна жодній живій чи мертвій душі — кохання?..
Всього хвилина, і я вже лежу у своєму ліжку, поверх покривала, Кір дістає з шафи мою піжаму — ту саму, з зеленими відьмами, залишає її на постелі і йде на кухню. Я ж тим часом швидко перевдягаюсь і кутаюсь у ковдру. Вона досить тепла, але я все одно мерзну і звертаюсь у клубочок, в надії зігрітися.
Кір повернувся з кухні, і в руках у нього горнятко з зіллям, що пахне луговими травами, шипшиною, і зовсім трішки — озоном. Законсервований літній дощ. Він з паром заходить всередину мене через ніздрі, і я подумки повертаюсь у той день: серпень, галявина, рясно вкрита квітами — збирай донесхочу, і злива, що так, як і зараз, зцілює собою усе, до чого лиш може доторкнутися.
На третьому ковтку я, здається, заснула. Мірний шум дощу за вікном заколисував, і хлопець ледве встиг забрати чашку з ліками з моїх ослабівших пальців, коли я задрімала. Сни снилися такі ж дивні, як і увесь сьогоднішній день — нібито я знову танцюю серед вогню, обличчя тріскається, розсипається на частини…
Декілька разів я з криком прокидалася, і неодмінно знаходила поруч Кіра, який то читав, то спав, як і в себе вдома — прихилившись головою до спинки дивану, то просто дивився на мене, і від того погляду на душі ставало так тепло, ніби сонечко визирало із-за хмар.
Наступний ранок почався… дивно. Дивним він, напевне, був через те, що то був і не ранок взагалі — третя година дня, і у відкриті розшторені вікна, попри вчорашній дощ, пробивалося сонячне світло. Я була у кімнаті одна, тож вислизнула з-під ковдри і накинула халат — у квартирі було прохолодно, а потім пішла на кухню. Звичний вранішній маршрут: вітальня — кухня — ванна кімната.
Все було настільки буденним, що на якусь мить я навіть злякалася, що всі події останніх двох днів мені тільки примарилися. Але горло все ще дерли кішки, та й усі інші звичні ознаки застуди, яку я вчора все ж підхопила, були на місці, тож я заспокоїлась. І з душу почувся якийсь шерех, а через хвилину переді мною з’явився і сам Кір, з мокрим волоссям та у іншому одязі.
— Вже прокинулася? — запитав він, мимоходом цілуючи мене у щоку. Щось було не так. Щось точно було не так, і ще вчора Кір не робив би такого, але сьогодні… А нехай, я не проти, хай це безумство продовжується.
— Так. Прокинулася… — з затримкою відповіла я, потираючи щоку і стараючись втримати щасливу усмішку.
— А я тобі каву зварив. Правда, ще години зо дві тому, так що доведеться готувати нову, — похитав головою хлопець.
— Необов’язково. Буде достатньо, якщо ти просто підігрієш її чарами, — попрохала я і теж пішла митися.
Ось так, загалом, і пройшов весь день — ми пили каву, читали книги, я ковтала зілля, на жаль, вже не такі смачні, як вчорашнє. З Кіром було легко, не потрібно було щохвилини придумувати тему для розмови чи навпаки, чітко слідкувати за кожним словом, що збираєшся сказати.
І тільки о десятій годині вечора, коли очі знову почали злипатися, не зважаючи на те, що прокинулася я не так вже і давно, несподівано згадалося важливе:
— Кір, а що там з ритуалом? Як ми дістанемо каблучку? Я ж правильно зрозуміла, вона у труні?
— Та-ак… Це, звичайно, проблема, але я б не сказав, що її неможливо вирішити.
— Що ти маєш на увазі? — нахмурившись, запитала я.
— Все досить просто: ми підемо вночі на кладовище і розкопаємо могилу, — з посмішкою сказав Кір. І настільки ці слова не вкладалися в мене в голові, що спочатку мені навіть здалося, що він жартує.
— Ти ж несерйозно? — з надією запитала я, але, наткнувшись на впевнений погляд Кіра, зрозуміла: серйозніше нікуди, і вибору в мене немає. — Ти хочеш, щоб я осквернила могилу своєї прабабусі? — я перейшла на трагічний шепіт, але чомусь на хлопця це не подіяло:
— Ну, припустимо, могилу оскверняти буду я, так як лопату тобі у руки я не дам. Та й ти сама прекрасно розумієш, що нам так чи інакше доведеться це зробити, адже іншого виходу просто немає!
Я це розуміла. І навіть здогадувалася, що саме такий варіант запропонує Кір, але все ж таки… Як би то сказати… Сподівалася, що ми знайдемо альтернативний варіант. Не вийшло. Ну що ж, оскверняти, так оскверняти.
— І… Коли ми це будемо робити? — трохи нервово запитала я, одночасно позіхаючи. Година вже була пізня, і спати все ж хотілося.
— Завтра. Вночі, звісно. Ти будеш тримати закляття неуважності, ну а я — копати. То що, ти згодна?