Користь незавершених справ

Чудернацький танець, що почала та істота, продовжувався, набираючи темпу. Я тепер сама була схожа на той малий вогник, що рветься на небес, і тут же, сполоханий пустуном-вітром, пригинається до землі. Біла сукня чудово виділялася на чорному тлі осіннього неба, роблячи мою постать ще тоншою та химернішою.

І раптом звідкілясь почулися звуки, що одночасно нагадували мелодійну флейту та гучну пронизливу трембіту, тихий передзвін весняних дзвіночків та недільний шум церковних дзвонів. І тоді я заспівала. Та чи була то вже я?.. Навіть голос був чужим, занадто хрипким, зломленим старістю та хворобами. Якою ж дивною видавалася та давня пісня, що виривалася з уст юної дівчини! З моїх уст!

Остання, відчайдушна спроба прорватися назад до свого тіла, але той самий погляд, колючий, чіпкий, знов відкидає мене назад, залишаючи без сил.

— Чи це ти прийшла, Анастасіє? Чи то твоя душа щойно танцювала і співала під нічним небом, під яскравими зорями? — запитує чомусь в мене Кір. Голос його, незважаючи на поетичні слова, звучить суто по-діловому, і тоді я відповідаю:

— Так, то я. А чи в тілі моєї онуки, Яросвіти, опинилася я? — і знову цей голос. Не мій, зовсім не мій. Але і не бабусин. Чи то так смерть змінює людей?

Кір мовчить, вочевидь, не збираючись відповідати на питання, а потім продовжує:

— Та, що ховається серед трави, та, що ходить серед води, та, що в тілі моєї судженої, відповідай скоріш: де та каблучка з зеленим камінчиком, що ти Яросвіті обіцяла?

Було дивно чути таке від Кіра. Судженої? Я — його суджена? І саме тому він дивиться на мене так холодно, що будь я краплиною, перетворилася б на крижинку? Чи то не на мене направлений той гнів, та холодна лють? Може, то бабуся чимось завинила так перед Кіром, що тепер він звертається до мене, тобто до неї, так? І як же легко стало у ту мить, коли я це зрозуміла! Ніби крила з’явилися за спиною, що підняли мене вище неба, вище зірок, що визирали з-за хмар. Ось-ось мав розпочатися дощ…