Понтиїзм. Казки кінця світу

— Ой, ще б сюди їхніх отих сосисок, і я в раю, — кинув один.

— Нє, братан. Ти в Європє, — перебив другий.

Але дух свята був не тільки м’ясним і наваристо-п’янким. Він був авантюрним, прагнув пригод і був готовий витрачати гроші на неймовірні дрібниці.

Десь просто перед святами на вулицях міст вигулькнули підозрілі персонажі з вічним ароматом алкоголю і в шатах дідів морозів, які радше виглядали, як поношені вибляклі піжами, ніж святкове вбрання. Чи хоча б робоче. Ховаючись за фальшивою бородою, матюкаючись у неї незлим тихим, вони вдавали, що продають людям щастя. Вони потамовували спрагу авантюр у розпашілих людей. Перевірити силу удару, підняти пляшку кривим гачком, проїхати на велосипеді задом наперед, надути презерватив, щоби він вибухнув, полапати земноморських і позаземних тварин у серпентаріях і планетаріях, сфотографуватися зі Шреком або вліпити підсрачника Телепузику, що цілодобово транслює своє новорічне привітання громадянам країни. Гроші танули в повітрі, згорали, як у величезній ненажерливій печі. Діди Морози всміхалися і, як ніхто інший, розуміли, що щастя можна продати й купити.

Не гірше них на цьому зналися й охоронці. Це був їхній зоряний час. Перехиливши у підсобці не одну святкову чарку, вони були готові не підтримувати, а наводити порядок, вишукуючи особливо слабких і немічних. Була єдина проблема — миготіння червоних кожухів їх надто дратувало і від нього боліли очі.

— От, чєрті, — казав один.

— Та не кажи, тролі якіто, — погоджувався другий.

Діди морози фотографувалися з дітьми, продавали їхнім батькам світлини оголених снігурок молодшого і старшого шкільного віку. Діди ділилися прибутками з охороною, намагаючись уникнути ритуального мордобою або святкування у їхній підсобці під землею.

Трохи далі, за ятками, ховався святковий ярмарок. Він був як чорна діра — туди всі потрапляють, але зрідка хто виходить. Зустрівши знайомих або познайомившись просто тут на місці, люди продовжували свій алкогольний марафон за прилавками. В якусь мить на гроші вже ніхто не звертав уваги, розуміючи їхню нікчемність. Товари або дарувалися, або в людях прокидався давній інстинкт натурального обміну з неймовірними курсами, які логіці не піддаються і якому позаздрив би і національний банк: свинина йшла за кожухи, а сало за мішки, мило за сири, а рис за воду, повітря за коньяк, а вина за кисляк, рабиня за хлібину, ялинка за сніжинку, соя за кістяк (кістяк анатомічний, серія «Зліпи сам», інструкція додається, без ГМО, вироблено: рідне місто, термін використання: необмежений).

Картини обмінювалися на вітрила, а глечики на сита. Дзеркала на коня, а коралі на слона.

— Слона, правда, щас нема, но обіцяли завезти, — казала одна.

— Та ладно, кума, подожду твого слона. Давай уже так, — відповідала друга.