Крига. Частини ІII–ІV

Два вершники відокремилися, переслідуючи сани тунґусів, які звернули тим часом із Головної на Урицького. Солдати кричали на дикунів, щоб ті зупинилися, але голоси швидко поглинула імла. Капітан Фретт не кричав. Веселкові силуети гусарів більшали щосекунди. Один із них притримав коня, підвівся у стременах, — ліхтар забарвив товсте опудало, схоже на незугарну ляльку із дулом, що стирчало з голови, більше подібної до Пєґнарових ґолемів, — затрималося дихання, але постріл не пролунав. Вояк сховав ґвинтівку назад і вихопив шаблю. Ось усі вже вихопили шаблі — байкальські гусари, крижані, йдуть в атаку, тнучи й топчучи кіньми, коли мороз блокує замки вогнепальної зброї. Пан Щекєльніков хльоснув батогом. Це нічого не дасть, наздоженуть умить. Цілився — значит, хочуть убити на місці. Капітан Фретт отримав від князя наказ, як від самого царя святого, й виконає до йоти, а яку правду князь Блуцький-Осєй пізнав про Бенедикта Ґерославського, добре відомо. А, отже В, отже C, отже D. Підскочилося до Чинґіза, показалося уліво — він звернув із бульвару в поперечну вулицю на схід. Відразу за рогом кинулося із саней у сніг.

Не підвелося, не тікалося — немає часу. Як уже впалося у високий сніг, так і лежалося; він одразу ж запався і заламався, присипавши з головою. Щільно загорнутим у шубу й шарфи, навіть не відчувалося якогось значного холоду. Наче крізь віск і пух чулося важкий галоп запрягу; шість вдихів — і він розчинився в імлі. Порахувалося ще двадцять вдихів — і почалося викопуватися зі сніжного валу.

Підвівшись на ноги, негайно собі відступилося під мур кам’яниці. Тільки тоді втямилося, що втекти не вдасться, — неможливо загубити погоню на вулицях Міста Криги, — адже бачилося тут минуле, тобто небуття. У калейдоскопічній вершковій імлі, вщент промерзлій, кожен рух, переміщений об’єкт залишав пробиті тунелі не-імли, пустки в імлі, наче гострим ножем витяті коридори, що складалися з усіх бывших існувань об’єкта. Відступаючи від заметів до стіни, потягнулося смугу небуття із висотою і шириною людини: виразно існуючий абрис небуття. Махнулося рукою. Змах повис в імлі, й висить, і висітиме далі — поки не повернеться з-над Байкалу до Іркутська вітер, себто точно до світанку.

Як утекти, коли минуле тягнеться за тобою неґативом кожної минулої миті? Від гусарів також залишилися великі пасажі не-імли, пробиті посеред вулиці, які повертали за ріг на бульвар понад річкою.

Так й увійшлося у не-коні й побіглося підтюпцем у них назад до пам’ятника Алєксандру III.

Однак уже через кілька кроків мусилося сповільнитися до кульгавої прогулянки: кожен швидший вдих різав горло й легені на шматки. Морозу не здолаєш: у Краї Лютих можна дізнатися про температуру завдяки тому, як люди ходять вулицями (й чи взагалі ходять тими вулицями). Виключені будь-які енерґійні рухи, які змушують тіло до раптових ривків: вже сам одяг — товстий, багатошаровий, обмежуючий рухливість кінцівок, — унеможлтвлює вільний крок. Людина переступає з ноги на ногу, наче якась лялька, натоптана до краю клоччям. От маєш, тікай тут!