Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Це не означає, що звільнялися всі в’язні: накази щодо амністій чітко виключали з числа тих, хто підлягає звільненню, і «кримінальних рецидивістів» — тобто професійних злодіїв, і політичних в’язнів. Винятків робилося дуже мало. Можливо, усвідомивши шкоду, завдану армії арештами провідних воєначальників у кінці 1930-х років, влада швидко звільнила невелику кількість офіцерів з політичними вироками після радянського вторгнення у Польщу. Серед них був і генерал Олександр Горбатов, якого викликали до Москви з віддаленого колимського лагпункту взимку 1940 року. Після прибуття Горбатова слідчий, якому доручили переглядати його справу, ще раз подивився на його фото до арешту і відразу ж почав ставити запитання. Він намагався зрозуміти, чи може скелет, що перед ним стояв, справді бути одним із найталановитіших молодих офіцерів: «Ватні брюки залатані. Ноги обгорнуті онучами і взуті у шахтарські калоші (черевики). Була на мені ще й ватяна фуфайка, що лисніла від бруду. На голові — пошарпана й брудна шапка-вушанка…»[1643] Горбатова було остаточно звільнено у березні 1941 року, перед нападом Німеччини. Навесні 1945 року, як уже зазначалося, він був одним із керівників взяття радянськими військами Берліна.
Для простих солдатів амністія не гарантувала виживання. Багато хто дотримується думки — хоча архівні документи поки що цього не підтверджують, — що в’язні, яких з таборів забирали до Радянської армії, потрапляли у «штрафні батальйони», які кидали на найнебезпечніші ділянки фронту. Радянська армія зажила поганої слави за свою готовність жертвувати людськими життями, і тяжко не повірити в те, що ще з більшою готовністю вона жертвувала життями колишніх в’язнів. Колишній в’язень дисидент Абрам Шифрін стверджує, що його забрали до штрафного батальйону через те, що він був «сином ворога народу». Він згадує, що його самого і його товаришів відправили прямо на фронт, незважаючи на брак зброї: «Ваша зброя у руках фашистів, — сказав їм офіцер. — Йдіть і заберіть її». Шифрін вижив, хоча й мав два поранення[1644].
В’язні, які вступали в Радянську армію, часто проявляли в боях героїзм. Хоч як це дивно, але дуже мало хто мав заперечення проти того, щоб воювати за Сталіна. Генерал Горбатов не сумнівався жодної миті щодо повернення до армії чи щодо того, що він воюватиме за Комуністичну партію, яка безпричинно зробила його в’язнем. Коли він почув про німецький напад, першою його думкою було, як йому поталанило зі звільненням: він міг віддати свої відновлені сили батьківщині. Також він з гордістю пише про «радянську зброю», яку мали солдати «завдяки індустріалізації нашої країни», не згадуючи про те, як здійснювалася ця індустріалізація. Правда, іноді він висловлює зневагу до армійських «політичних працівників» — військової таємної поліції, — за їхнє втручання у справи солдатів; раз чи два він мав неприємні розмови зі співробітниками НКВД, які багатозначно бурмотіли щось на кшталт «Колима тебе небагато чому навчила». Але у щирості його патріотизму сумніватися тяжко[1645].
Здається, що те саме можна сказати і про багатьох інших звільнених в’язнів, принаймні якщо судити за документами з архівів НКВД. У травні 1945 року керівник ГУЛАГу Віктор Насєдкін склав довгий, майже хвалькуватий звіт про патріотизм і бойовий дух колишніх в’язнів, які вступили до Радянської армії; у документі наводилися розлогі цитати з листів, які солдати присилали до своїх таборів. «Передусім повідомляю, що я в госпіталі у Харкові, поранений, — йдеться в одному. — Я захищав мою улюблену Батьківщину, не шкодуючи свого життя. Мене теж було засуджено за погану роботу, але наша улюблена Партія дала мені можливість віддати борги суспільству, досягши перемоги на фронті. За моїми власними підрахунками, я вбив своїми сталевими кулями 53 фашистів».
Ще один висловлює вдячність так:
«Перш за все пишу, щоб щиро подякувати за моє перевиховання. В минулому я був рецидивістом, якого вважали небезпечним для суспільства, і тому мене не раз садили в тюрму, де я навчився працювати. Тепер Червона армія мені ще більше довіряє, вона навчила мене бути хорошим командиром і довірила мені бойових товаришів. З ними я сміливо іду в бій, вони мене поважають за те, що турбуюся про них, і за вірність у виконанні поставлених нам бойових завдань».
1643
Gorbatov. — p. 150–151.
1644
Committee on the Judiciary (Testimony of Avraham Shifrin).
1645
Gorbatov. — p. 169, 174–175, 194.