Історія ГУЛАГу

Серед таборів, створених на територіях майбутнього східноєвропейського «радянського блоку», мабуть, найжорстокішими були табори у Східній Німеччині. Радянська військова адміністрація почала створювати їх уже під час просування Радянської армії Німеччиною; зрештою всього було створено 11 таких «спеціальних» концентраційних таборів — «спецлагерей». Два з них — Заксенхаузен і Бухенвальд — розташовувалися на місці колишніх нацистських концтаборів. Усі вони безпосередньо підпорядковувалися НКВД, яке їх організувало і ними керувало так само, як і таборами ГУЛАГу вдома — з нормами виробітку, мінімальними пайками і переповненими бараками. Здається, що у повоєнні голодні роки ці табори на території Німеччини були ще страшнішими за радянські. За п’ять років їхнього існування через них пройшло майже 240 тисяч переважно політичних в’язнів. Вважається, що 95 тисяч — більш як третина — померли. Якщо життя радянських в’язнів ніколи не були важливими для радянської влади, то життя німецьких «фашистів» важили ще менше.

У переважній своїй більшості в’язні таборів у Східній Німеччині не були високопоставленими нацистами чи воєнними злочинцями, вина яких була доведеною. Таких в’язнів, як правило, забирали в Москву, допитували і спрямовували до таборів для військовополонених ГУЛАГу. «Спецтабори» виконували ту саму функцію, що і польські та балтійські депортації: їх було створено, щоб зламати хребет німецькій буржуазії. У результаті в них сиділи не нацисти чи воєнні злочинці, а судді, адвокати, підприємці, лікарі й журналісти. Серед них була навіть незначна кількість супротивників Гітлера, яких Радянський Союз — хоч як це дивно — теж боявся. Той, хто наважився боротися з нацистами, зрештою, міг наважитися боротися і з Радянською армією[1667].