Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Не ображайте себе, ваша величносте, — похитав головою Трясогуз. — Зрозуміло, що й ми помремо в цьому пеклі — тільки дещо пізніше, голодною смертю. З муками.

— Можливо, мені також вдасться пролізти туди — я не набагато гладкіший за Джил, — подав голос Юстас.

А ось що насправді трапилось із Джил: просунувши голову в отвір, вона виявила, що дивиться не знизу вгору, мов із льоху, а зверху вниз, начебто виглядає із вікна на горищі. Вона так довго просиділа в темряві, що ніяк не могла второпати, що ж саме вона бачить, і зрозуміла тільки, що жадане світло — то зовсім не яскраве сонячне сяйво. Молочно-сріблясте, воно більше скидалося на вранішній серпанок туману. До того ж було неабияк холодно, навколо стояв страшенний гамір і туди-сюди літали білі кулі. Саме тоді Джил і попрохала Трясогуза дозволити їй стати собі на плечі.

Випроставшись на повний зріст, вона побачила, як у такт музиці (грали три флейти, чотири скрипки і барабан) хтось весело витанцьовує. Нарешті їй вдалося розгледіти, де вона є. Виявилося, що вона виглядала з нори на стрімкому схилі на висоті десь третього поверху. Усе навкруги було біле-білісіньке. А на дні схилу ніде було і яблуку впасти. Від подиву їй аж дух затяло — фігурки на дні виявилися ошатними маленькими фавнами та дріадами у віночках із квітів і листя та з розкішними, до п’ят, косами. Ще якийсь час Джил пильно придивлялася до них, доки не зрозуміла, що вони танцюють не що інше, як гавот, і до того ж дуже старанно (вона б сказала, що навіть занадто). Урешті вона здогадалася, що це всього-на-всього ніч над головою, а срібне сяйво — то місячне світло. І, звичайно ж, біла ковдра на землі — то сніг, яскраві цятки на темному покривалі неба — далекі зірки, а темна стіна у неї за спиною — то зимовий ліс! Виходить, що лазом вони потрапили в самісіньке серце Нарнії!

Від щастя в дівчинки аж у голові запаморочилося, а від тієї музики — завзятої, сповненої чарів, навіть трішечки моторошної, вона мало не знепритомніла.

Ось таке дійство побачила дівчина, визирнувши з отвору. На те, щоб описати його, знадобилося чимало часу, але, звичайно, усе це Джил охопила поглядом за якусь мить і вже обернулася, аби попередити своїх: «Гей, усе добре! Усе гаразд, ми вдома, у Нарнії!», але, крім «гей!», нічого промовити не встигла, і ось чому: навколо танцювальників ходили гноми, такі ошатні, у своєму кращому одязі, переважно червоного кольору. На голови вони нап’яли гостроверхі капелюхи з міховими одворотами й золотавими китицями, а ніжки взули у високі сап’янові чобітки. Зібравшись у коло, вони невпинно кидалися сніговими кульками (ці кульки й побачила Джил), але здебільшого жонглювали ними, щоб ні в кого не влучити, на відміну від того, як чинять деякі розбишаки-хлопчаки. Вони кидалися сніжками поміж танцюристів, підгадуючи під музику, тож той із танцюристів, хто робив усе правильно і вчасно, мав бути певен, що в кого-кого, а в нього не влучать. Зветься цей танок «Танок віхоли», і в Нарнії його влаштовують кожного року першої місячної ночі після снігопаду. Зрозуміло, це лише гра, тому що в цьому танку час від часу хтось візьме і схибить, кулька попаде йому точнісінько в лоба — і тоді всі дружно регочуть. Звісно, завзяті танцюристи, музики і гноми можуть змагатися, доки не змокне чуприна, і за весь цей час жодна кулька нікого не дістане. Прозорими ночами вони, бува, так розохочуються від холоду, барабанного бою, ухання сови та місячного світла, що танцюють до сходу сонця. Шкода, що мало кому видається побачити те дійство на власні очі.