Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Усі страшенно заметушилися та забігали, зрозумівши, що каже Джил.

— Потрібні лопати та кирки! Мерщій по інструмент! — закричали гноми і щодуху швидко кинулися до лісу.

— Розбудіть кротів, вони великі майстри копати та рити, не гірше за гномів, — пролунав чийсь голос.

— Що вона сказала про принца Ріліана? — перепитав інший.

— Тсс-с, — засичала пантера. — У бідолашної дитини потьмарилось у голові… та нічого дивного… заблукала в печері, ви тільки подумайте! Вона сама не усвідомлює, що каже…

— Так воно і є, — погодився з нею старий ведмідь, — бач, вона сказала, що принц Ріліан — кінь!

— Ні, нічого такого вона не казала, — зухвало зауважило білченя.

— Ні, казала! — заперечила його подруга.

— Усе т-т-так і є-є. Не ка-жіть ні-се-ніт-ниць, — промовила Джил, що вже цокотала зубами від холоду.

У ту саму мить одна дріада накинула на неї хутряну накидку, яку загубив якийсь гном, коли стрімголов мчав до лісу по лопату, а якийсь послужливий фавн підтюпцем побіг через ліс по гарячий чай туди, де біля входу в печеру Джил розгледіла вогнище. Не встиг він повернутися, як знову з’явилися гноми, хто з киркою, хто з лопатою, і почали розкопувати схил. Почулися вигуки: «Гей, що ти робиш? Геть забирай свого меча!» та «Слухай, хлопче, зупинись!», а також «Та воно зле, ти диви!»

Джил підхопилася та побігла до провалля, не знаючи, чи то плакати їй, чи то сміятися, коли побачила бліде замурзане обличчя Юстаса, що виглядало з чорного отвору. У правій руці він тримав меча, яким загрозливо розмахував, нікого до себе не підпускаючи.

Як ви вже здогадались, в останні хвилини Юстас почувався зовсім не так, як перед тим Джил. Він чув її крик, бачив, як вона зникла хтозна-куди, і разом із Трясогузом та принцом вважав, що її захопили вороги. Знизу йому було не видно, що те бліде сріблясте світло є саме місячним сяйвом, тож він подумав, що цей отвір — то лаз в іншу печеру, якою стелиться таємниче світло, і там мешкають дивовижні печерні істоти.

Ось чому, умовивши Трясогуза підсадити його, вихопивши меча та висунувши голову, він виявив неабияку хоробрість. І принц, і Трясогуз зробили б так само, якби змогли пролізти в цей надто вузький для них отвір. Юстас був ледь більшим за Джил, проте більш незграбним, і, пролізаючи крізь отвір, він звалив на себе маленьку снігову лавину й запорошив собі обличчя. Тож немає нічого дивного в тому, що, обтрусивши сніг з очей та несподівано побачивши десятки фігур, які щодуху бігли до нього, він спробував їх відігнати.