Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Цікаво, а цього… як там його… дідуся Часу… також водою залило? — задумливо спитала Джил. — Його, а також усіх отих сплячих звірів…
— Мені здається, ми перебуваємо нижче за них, — невпевнено відповів Юстас. — Здагайте-но, як довго нам довелося спускатися до того Морочного моря. Не думаю, що вода вже сягла печери дідуся Часу.
— А може, що й сягла, — відгукнувся простоквак. — Але мене більше хвилюють придорожні ліхтарі — вони гаснуть на очах, ви не помічаєте?
— Не сказала б, — не погодилася Джил. — Здається, вони такими й були.
— Та ні, — похитав головою простоквак. — Вони дещо позеленішали.
— Чи не хочеш ти сказати, що вони догоряють? — скрикнув Юстас.
— Поки вони ще горять, але ж не можна розраховувати, що так буде вічно, правда? — відповів простоквак.
— Не хнюпся, Бяклі! Я приглядаю за водою — вона піднімається вже не так швидко, як раніше.
— Але це, друже, слабка втіха, — зауважив принц. — Якщо не виберемося — то це через мене. Це я в усьому винен. Пробачте. Якби не уява та пиха, ми б не затрималися біля входу в Надрію. Хай там що — рушаймо далі!
За наступну годину Джил іноді здавалося, що Трясогуз казав слушно про ліхтарі, а іноді думалось, що це тільки йому привиділося.
А місцевість тим часом змінювалася. Склепіння підземного світу підступило вже так близько, що навіть у цьому вбогому світлі чітко вирізнялося над головами. Упадало в очі, що велетенські нерівні стіни підземелля сходяться з усіх боків. Дорога тунелем вела їх круто вгору. Шляхом то тут, то там траплялися кирки, лопати та інші ознаки того, що тут трудилися землекопи. Якби тільки друзі були певні, що зможуть звідси вибратись! Зовсім безрадісно було уявляти себе затиснутими в щілині, що звужується із кожним кроком.
Нарешті стеля спустилася так низько, що Трясогуз і принц стукалися об неї головами. Усі спішилися і повели коней за вуздечку. Дорога була горбкуватою, тож ступати доводилося вкрай обережно. Ось тут Джил і звернула увагу, що темрява дедалі густішає. Сумнівів у цьому не було. У зеленому світлі їхні обличчя видавалися незвичними і дивними, немов у примар. Раптом, несподівано для себе самої, Джил скрикнула. Один ліхтар зовсім поряд згас. Потім ще один. Потім згас і ліхтар позаду… Упала непроглядна темрява.
— Друзі мої, будьте мужніми! — пролунав голос принца Ріліана. — Живі будемо чи помремо — з нами Аслан!
— Саме так, сер, — долинув голос Трясогуза. — До речі, хочу звернути вашу увагу, що не так уже й погано бути похованим тут, під землею, — можна неабияк заощадити на похороні.
Джил промовчала. (Коли не хочеш, аби інші дізналися, скільки страху ти набрався, то промовчати — найліпше з рішень.)
— Ми можемо йти вперед, а можемо лишитись тут, — запропонував Юстас, і варто було дівчинці почути тремтіння в його голосі, як вона зрозуміла, як мудро вчинила сама, вчасно прикусивши язичок.
Попереду, витягнувши перед собою руки, аби не втрапити куди-небудь, просувалися Юстас і Трясогуз, за ними, тримаючи коней за поводдя, ішли Джил і принц.
— Послухайте, — через якийсь час почувся голос Юстаса, — або в мене щось із очима, або он там, нагорі, смужка світла.
І перш ніж хто-небудь йому відповів, відгукнувся простоквак:
— Стійте! Ми зайшли в глухий кут. Але тут не каміння, а земля. Бяклі, що ти там кажеш?
— Клянуся Левом, Юстас каже правду, — зауважив принц. — Це схоже…
— Але це не денне світло, — втрутилася Джил. — Якась слабка його подоба.
— Але це все ж краще, аніж нічого, хіба не так? — обізвався Юстас. — Ми можемо до нього піднятись?
— Воно не просто над головою, — зазначив простоквак. — Воно в тій стіні, куди я тикнувся лобом, тільки вище. Послухай, Поул, стань-но мені на плечі й подивися, може, ти дотягнешся…
Розділ 15
Зникнення Джил
Там, де вони стояли, світло не вихоплювало ані клаптика густої темряви, тож вони могли тільки чути, але не бачили, як Джил здерлася на спину простоквакові. Вони тільки-но й почули, що: «Не варто сунути мені пальця в око!» або «Ногу в рота — теж ні до чого!», а потім — «Ось так уже ліпше!», а трохи згодом: «Я триматиму тебе за ноги, руки в тебе звільняться і ти зможеш опертися об стіну».
Усі подивилися вгору й побачили на тлі просвіту чорний обрис дівочої голови.
— Нумо, Джил! — скрикнули вони в один голос. — Що там?
— Якийсь отвір, — відгукнулася Джил. — Я могла б пролізти ним нагору, якби була хоч трохи вищою.