Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Що це ще за балачки! — не дуже-то ввічливо фиркнула Джил. — Хіба ми не знаємо, що перебуваємо нижче за будь-яку з найглибших земних шахт чи копалень!
— Так, так, звичайно, я чув про ті подряпини на земній корі, що ви, мешканці Білого світу, звете шахтами. Але в них ані золото, ані срібло, ані дорогоцінне каміння не є живим. Інша справа в нас. На глибині вони не просто живі, вони ростуть! У глибині я зберу вам по букету рубінів — у нас вони їстівні, — ото смакота, а з алмазів я націджу по повному горнятку діамантового соку. Коли ви скуштуєте живих скарбів глибини, вам не надто кортітиме холодних і мертвих скарбів ваших дрібних шахт.
— Батько мій пускався на край світу, — задумливо промовив принц, — було б чудово, коли б я зумів зійти на його дно.
— Коли ваша високість бажає побачити батька, доки він живий, — а я впевнений, що це так, — втрутився Трясогуз, — то нам час рушати до ходу, що виведе нас нагору.
— Я не стану спускатися тим ходом нізащо у світі, — додала Джил.
— Що ж, якщо ваші милості й справді мають намір повернутися до Білого світу, — зауважив Гольг, — на цій дорозі є одна ділянка, набагато нижча цього місця. І може статися, якщо вода досі прибуває…
— Ой, тоді поїхали, поїхали швидше! — заквапилася Джил.
— Мабуть, нам і справді час іти, доки дорога не опинилася під водою, — важко зітхнув принц, — але частку свого серця я полишаю в Надрії.
— Скоріше, будь ласка, скоріше! — благала Джил.
— Уздовж дороги там усюди ліхтарі, — відповів Гольг. — Ваша честь побачить початок дороги з того боку провалля.
— А як довго палатимуть ліхтарі? — спитав Трясогуз.
У цей час із глибин Надрії засичав пекучий голос, мов промовляв сам вогонь (мандрівники ще довго потім питалися, чи не були то ті загадкові саламандри):
— Ш-ш-швидше! Пос-с-спішайте! — лунало із присвистом. — Щілина змикається! Змикається! Жвавіше! Жвавіше!
А камені тим часом зсувалися, земля під ногами дрижала, стояв такий тріск і гуркіт, що можна було оглухнути. Щілина почала звужуватись ще тоді, коли вони в неї задивлялися. З усіх боків до неї квапилися останні з гномів. Вони не дерлися скелястою стіною, а просто стрибали вниз головою. Але чи тому, що такими сильними були потоки висхідного повітря, чи ще чомусь, тільки гноми падали вниз, повільно кружляючи, мов осіннє листя. Їх ставало дедалі більше й більше, доки вони мало не затулили собою всю вогняну річку і гаї живих самоцвітів.
— Прощавайте, ваші милості. Я полетів! — крикнув Гольг і пірнув одним із останніх.
Тепер провалля було не ширшим за струмок. Ось воно звузилося до розмірів щілини поштової скриньки. Ось від неї залишилась тільки яскрава ниточка. А за мить краї щілини, здригаючись, зімкнулися з таким гуркотом, ніби тисячі товарних потягів зіткнулися із тисячами буферів. Гарячий запаморочливий запах зник… і наші мандрівники лишилися в підземному царстві самі. Воно здавалося ще чорнішим, ніж до того, і лише тьмяне, сумовите й безрадісне світло ліхтарів ще вказувало їм шлях.
— Ну, що ж, — подав голос Трясогуз, — побий мене грім, якщо ми тут не пробули більше, ніж треба, та надія на порятунок ще є. Утім, не здивуюся, якщо ці ліхтарі за п’ять хвилин згаснуть.
Вони пустили коней галопом і поскакали щодуху, тільки лунко стукотіли копита. Незабаром дорога покотилася вниз, і, якби з іншого краю улоговини вони не побачили ліхтарі, що тягнулися вгору, доки сягає око, можна було б подумати, що Гольг вказав їм неправильний шлях. А в самій улоговині ліхтарі вже поблискували над водою.
— Швидше! — крикнув принц, і вони спустилися вниз.
Ще якихось п’ять хвилин — і улоговину навряд чи вдалося б подолати: потік води в ній шалено вирував, мов біля колеса млина, а перетнути стромовину вплав коні навряд чи змогли б. Але, на щастя, води було лише по коліно, і, хоча потік страшенно шумів навколо кінських ніг, вони щасливо перебралися на протилежний берег.
Почалось важке й повільне сходження, попереду нічого не було видно, нічого, окрім цих тьмяних ліхтарів, що довгою вервечкою тяглися вгору і вгору, скільки не дивись. Озираючись, вони бачили, що вода прибуває і прибуває. Тепер усі пагорби Підляндії перетворились на острівці, і лише на них досі горіли ліхтарі. Проте один за одним далекі вогники зникали в пітьмі. Незабаром вся країна, за винятком їхньої дороги, мала потонути в мороці, але й на дорозі в низині вогні вже блищали біля води, хоча жоден ліхтар ще не згас.
Треба було поспішати, але коні — вони не залізні і потребували відпочинку. Нічого не вдієш — довелося зупинитись і слухати в тиші, як навколо хлюпоче вода.