Чому Захід панує - натепер

1842 року британські кораблі перекрили Великий канал і Пекін опинився під загрозою голоду. Генерал-губернатор Ціїн, що мав вести мирні перемови, запевнив свого імператора, що він все одно міг "подолати ці незначні негаразди й досягти нашої більшої мети"[412], але в реальності він дав британцям — потім американцям, потім французам, потім іншим європейцям — доступ до китайських портів, що його вони вимагали. А коли китайська ворожість до цих чужинських дияволів зробила концесії менш прибутковими, ніж вони сподівалися, західняки зажадали більшого.

Західняки ворогували й між собою, бо кожна країна побоювалася, що комерційний конкурент дістане якусь концесію, що похитне становище її торгівців на нових ринках. 1853 року суперництво вихлюпнулося до Японії. Комодор Метью Пері зайшов до заточини Едо й зажадав права заправляти там паливом американські пароплави, що прямували до Китаю. Він привів лише чотири новітні кораблі, але їхня вогнева потужність була більша, ніж у всієї вогнепальної зброї в цілій Японії. Зачудований свідок написав, що його кораблі були "фортецями, що вільно рухалися по воді... Ми гадали, що на морі сталася велика пожежа, але насправді ми бачили чорний дим з їхніх труб"[413]. Японія надала американцям право торгувати в двох портах; Британія та Росія негайно зажадали — й отримали — те саме.

Домагання переваг на цьому не припинилися. У додатку до угоди з Китаєм від 1842 року британські правники вигадали новий статус "нації найбільшого сприяння", що означало, що, якщо Китай щось надавав іншій західній державі, він мав те саме надати Британії. Угода між Сполученими Штатами та Китаєм від 1843 року містила положення про нові перемовини через дванадцять років, отже, 1854 року британські дипломати зажадали такого самого права. Цин зволікали з відповіддю, тоді Британія почала нову війну.