Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Зауважимо, що тут О. Кониський помітив, здається, дуже важливу обставину, – формування в українській інтеліґенції комплексу малороса. Виникнення, або радше – розвиток якого пов’язаний – можливо, з деяким заникненням дикунств Першої імперії та псевдоєвропейським характером Другої. Щоправда, і геній Шевченка не полишається одиноким на цьому нерадісному тлі. Йому на зміну спалахнули генії Івана Франка (1856–1916) та Лесі Українки (1871–1913), але – першим був він. Першим та єдиним; започаткувателем і пророком.
Саме в українське життя Києва й забажав уключитись Т. Г. Шевченко, дипломований художник і визнаний письменник. Але невдовзі був заарештований у справі так званого «Кирило–Методіївського братства».
Щодо цієї події, вирішальної у житті поета, то історія, що російська, що українська, – подає нам знову ж поверхню речей, не даючи собі труду помітити те, що як же виразно вилазить з–під неї.
Було воно насправді, оте «товариство» чи «братство», чи його взагалі в природі не було, – є питанням суто академічного плану. Ми, люди кінця ХХ ст. – набачилися, надивилися у ньому стільки підлоти, що нас важко пошити у дурні. Поготів, злочинні орґанізації, як от уся ґенетично пов’язана низка: III отдєлєніє – охранка – ВЧК – НКВД – КҐБ і далі, поріднює одне, спільне, топорність їх діяльності. Споводована очевидним нахабством безкарності. З будь–якого прояву цієї діяльності завжди, де–небудь, а стирчать їх віслячі вуха.
Поготів, після «дєла о тайном общєствє дєкабрістов», після «дєла пєтрашєвцєв» є цілком стандартною поява чергового «тайного общєства». Багато уяви на це не потрібно.
Якби не патріотичне москаленя, син російського «урядніка» Алєксєй Пєтров – головний донощик, що оселився у попівському домі поруч із Миколою Гулаком (1822–1899); якби не ота грубої роботи прокламація «К вєрним синам України» так демонстративно та своєчасно поліплена на паркан у Києві (ніде не було таких, ні перед, ні потім); якби не ще чимало співпадінь, – можна було би вважати це й просто низкою випадків. Але, не в даному разі.
Підкреслимо, що сам Шевченко ніколи не визнав, що належав до якогось там товариства, а вірогідних доказів цього – ніколи й ніким представлено не було. Цілком очевидно, що причиною всьому подальшому був уже його майже стерильний політично «Кобзар». Який і вирішив його наступну долю.
Є цілком очевидне, що вся провокація з «товариством» визріла в надрах III «Отдєлєнія», за наказом Палкіна, а її єдиною ціллю був саме Т. Шевченко. Це переконливо доводить присуд: шестеро засуджені на заслання, до російських губернських міст, один – до власного маєтку під нагляд поліції, а росіянин Ф. Чіжов – взагалі виправданий. Тільки М. Гулак перед засланням відсидить три роки у Шліссельбурзі, а М. Костомаров – рік у Петропавловській фортеці.
Отже, вся тяжкість покарання лягла, зверніть увагу, на одного Шевченка: безстрокове заслання, солдатчина та заборона на творчу діяльність.
Привертає увагу, насамперед, одвічно хамське єство отого їх – «Россійского ґосударства вєлікого». Генерали Л. Дубельт і А. Орлов із «єго вєлічєства III Отдєлєнія», – особисто допитували підозрюваних, нещадно лаючи їх матірно. З цього можна витягти, принаймні, два висновки. Перший стосуватиметься очевидної істини: те, що вийшло «із грязі», – таким і полишиться, у які б там «князі» його не витягнули. Другий відноситиметься до історичної спадковості; як ми знаємо, російський мат був невід’ємною частиною «служєбного язика», так само, і для КПСС з її КҐБ (чи, може, КҐБ із КПСС?) у Третій російській імперії – СССР. Яка, таким чином, берегла як оту зіницю ока, спадкове хамське єство.
Велике не буває смішним, так само, як працює зворотня теорема: смішне – в жодному разі не може стати великим. Так трапився й тут доволі кумедний епізод. Київський генерал–губернатор Д. Г. Бібіков, що його усі російські класики, які цю людину десь пригадують – виставляють як повного придурка, – відзначився й тут. Він був скінченим жидофобом, українофобом та полонофобом (уся свята трійця на місці, як годиться; нічим у майбутнього Фєдора Міхайловіча), та й сповістив III «Отдєлєніє», хоч дещо й у свинячий голос – уже наприкінці слідства, – про власне відкриття. Він таємно та терміново повідомив А. Орлова (лист № 14), що мовляв, у всіх членів «таємного братства» повинна бути випечена на тілі гетьманська булава. Дубельт із Орловим були такі самі придурки, та роздягли усіх підозрюваних голяка; та – куди вони їм тільки не заглядали, але так нічого й не знайшли…
Отже, Т. Шевченко, найвідоміший з українських поетів, – загнаний до солдатчини, відправляється до Орської фортеці, категорично: без права писати та малювати. Цим досягненням Росія може пишатись (бо, чим же ще?); як виселенням свого часу на голодний Ямал бунтівних хантів і мансі; або, як вирізанням та спаленням Батурина, тощо.