Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Однак, його цим разом відпускають, та проживши ще якийсь час в Україні, він у вересні 1959 повертається до столиці. Але, набуті в солдатчині хворі, врешті, дають про себе знати.
Помирає він 1861, у день свого народження, у віці рівно сорока семи років. Найбільший з українських поетів, убитий імперіалістичним «Россійскім ґосударством вєлікім».
В совєцькі часи було створено леґенду про Т. Шевченка – «революціонєра–дємократа». Одного з багатьох, бо він був не один, були й інші. Така собі, тісно зімкнена когорта, яка вела за собою Росію до «свєтлого будущего»: Росію, де торгували людьми, як худобою. Бо, в його часи та в тому ж Петербурзі жили всі ті, на кому будувалася брехлива леґенда про «дві Росії»: Бєлінскій, Добролюбов, Нєкрасов, Пісарев… Одне слово – «рєволюціонниє дємократи», однак… Чи водився Шевченко з будь–ким із них? – далебі, радше тримався подалі. Він не був людиною відлюдною, мав широке коло приятелів і знайомих, – українців, поляків, німців, часом – навіть росіян, та… тільки не з цього кола, не з цієї братії.
Та, якби й прийшов був до думки про якусь «другу Росію», то пошукував би її, напевно, не в Петербурзі або Москві. Бо був справжнім революціонером, справжнім демократом.
Вище ми вже мали нагоду і задоволення наводити опінію «рєволюціонного дємократа» Бєлінского щодо України взагалі. Тепер не завадить процитувати й дещо про Т. Шевченка зокрема. Наочно продемонструвати, так би мовити, єдність «рєволюціонних дємократов». Уривок із листа В. Белінского П. Анненкову (1847) подаємо мовою ориґіналу, – гріх таке щось перекладати:
Некто Кулиш в «Звездочке», журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал «Историю Малороссии», где сказал, что Малороссия должна или отторгнуться от России, или погибнуть. Прошел год – и ничего, как вдруг Государь получает от какого-то эту книжку с отметкой фразы… Можете представить, в каком ужасе было министерство просвещения тогда заведывавшее цензурой. Мусин–Пушкин накинулся на переводы французских повестей, воображая, что в них-то Кулиш набрался хохлацкого патриотизма. Вот что делают эти скоты–либералишки! Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя: все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же Правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области… Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это – враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.
Не слід вбачати в цьому тільки ще один приклад «потока бабьєй брані», як влучно визначив був щось подібне ще князь А. Курбській. Не треба бути провидцем, аби викрити й мотиви, що так розпалили тхорячу злобність «нєістового Віссаріона». Необережні дії Куліша споводували у царської цензури черговий напад прискіпливості, та вона й поскубла якісь там перекладені Бєлінскім французькі повєстушкі. Хто винуватий? – ясна річ, Т. Шевченко, «по своєму хохлацкому патріотізму».
Того, за що Шевченка «послалі на Кавказ солдатом», – він не знає, не читав («благонамєрєнний») «і нікто із моіх знакомих нє чітал», але… Бачите: «будь я єго судьєй, я сдєлал би нє мєньшє» («благонамєрєнний, благонамєрєнний»). Виникає слушне запитання: то як же це ви, пане «вєлікій крітік» – власноруч розписуєтеся в тому, що ви є така ж сама ница царська потолоч, як і оті дубельти, бенкендорфи, тощо? – невже не соромно? Втім, сором – то не російське поняття. В отому «Кавказє» (куди Шевченка, нiби «послали солдатом») – як у фокусi зiбралась уся обiзнанiсть господiна Бєлiнского в українських справах… справах народу, саме iснування якого вiн так щиро заперечував.