Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Воістину, одне таке щось вартує набагато більше від численних томів Н. Карамзіна або С. Соловйова. Бо все, що написали вони, та все, що можна написати правдивого про російську історію, – буде лише розвитком, підтвердженням, ілюстрацією цих небагатьох рядків. Небагатьох, але як же значущих та незаперечних!
Він був у своєму неперевершеним, єдиним у світі, рівних йому постатей не відшукати по культурах інших народів, але може це й не дивно, бо не було й рівних страждальницькій історії України серед історій інших європейських народів. Втім, і серед пригноблених Росією народів ми когось рівного йому (бодай – хоч співрозмірного), – теж не зустрічаємо. Він першим проголосив, що Україна була, є та буде, та цього нікому тепер не змінити: справа набула розголосу. Але, не лише проголосив, а його й почули. Почули приспані українські люди, почув і весь цівілізований світ; не почути – було просто неможливо. Скажете, що міг би проголосити й хтось інший. Так міг би; але не проголосив; а головне – почули його.
Можна тепер писати про нього товсті монографії, мітологізувати або розвінчувати, звеличувати або принижувати, але – поки є створене ним самим, – воно відстоїть свою справжню ціну. Було й по ньому чимало геніальних українських людей, але першим – все одно: бути саме Шевченку.
Нам сьогодні важко уявити собі весь той безмір поневірянь, яких зазнав Т. Шевченко у своєму російському, імперському дитинстві. Бідність, сирітство, несправедливість, брутальність, приниження… Світ безправ’я, доповнений всією духовною убогістю православ’я. Яке, в свою чергу, було лише карикатурою далеко не ідеального християнства. Бо, чимало сил віддав він «науці», та всього й виніс із неї, що уміння якось–такось читати та писати, знання «Псалтира» та… побиття від п’яних дячків. З таким ото вантажем потрапляє він нарешті у «козачкі» до свого власника Павла Енґельґардта, поміщика та офіцера імператорської гвардії.
Посада «козачка» була цікавою та своєрідною, як цілком своєрідною була сама історія її виникнення. Вона була винаходом польських панів, та хоча Московія іще 1709 остаточно підбила Україну, а потім дожерла Польщу, – її дикунська культура не в стані була конкурувати з європейською польською (а хоч і українською, тепер – рівною їй), яка панувала в Україні, лише поступаючись деінде більш старій українській.
Польща могла забезпечити себе проти Європи, навіть проти Московії, але у протистоянні свого Лехістану Туреччині без союзу з козаками обійтись не могла; найяскравіше це продемонструвала поразка під Цецорою 1620. Ця принизлива залежність від тих, кого традиційно зневажали та розглядали як ворога, і спонукала – заради втіхи власної пихи, завести у себе «козачків» – хлопчиків на побігеньках (не плутати зі старою придвірною посадою «пазя»). Якими, на відміну від справжніх козаків, можна було помикати як заманеться. Такий собі, об’єкт переадресування аґресії, за Н. Тінберґеном.
Таким козачком – «бєґі туда… прінєсі то…», став у віці 15 років Тарас Шевченко; з приниженнями, лайками та постійною загрозою тілесного покарання. Він вживає це, як може, користуючись вільним часом: нишком малює – на чому прийдеться, почитує книжки, бо «барін», як годиться, має обов’язкову бібліотеку, хоч сам, можливо, жодної книжки у руки – в житті не брав.
Почувши, що його кріпак здібний малювати, він його «опрєдєляєт в науку» до якогось Ширяєва, котрий використовує нового учня для розмалювання парканів. Уже це одне, само по собі, добре характеризує розумовий рівень пана П. Енґельґардта. Тільки на рік 1835 припадає вирішальна подія – знайомство з українським художником Іваном Сошенком (1807–1876). Той небавом представляє його своєму вчителеві, видатному художнику Карлу фон Брюллову (1799–1852). Той відразу помічає здібності Шевченка та бере його своїм учнем до Академії художеств, керує його читанням та освітою, а головне – орґанізує його викуп з неволі, та 22.04.1838 Т. Шевченко стає вільною людиною у віці, шкода, аж 24 роки. Як скаже він потім, через 20 років, – «я, нікчемний попихач, на крилах перелетів із брудного горища в чарівні зали Академії художеств».