Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Враження від навідин – просто гнітюче. По–перше, – звичайний плин часу: той помер, той взагалі невідомо куди подівся… ну, ви розумієте. Одне слово, де раніше щось обвалилося, там суцільна руїна. Але, було ще й оте: по–друге. Колись він бачив усе це зсередини, очима місцевої людини, панського козачка, маючи лише підозру, що десь може існувати зовсім інший світ. Тепер – все змінилося. Тепер він – вільна людина, що набула освіти, художник і поет, якого приймають вдома вищі аристократи. Він, у минулому частина цього світу – тепер є незмірно високо над ним, та все здається йому ще більш змізерованим, іще більш убогим: руїна на руїні; руїна народу на руїні країни.
Та й в імперії, взагалі, то були її не кращі часи (а, коли вони були чи будуть кращі?). Навіть переконаний монархіст і патріот – царський цензор А. В. Никитенко (1804–1877) – писав у своїх «Щоденниках», які будуть видані далеко по смерті автора:
У суспільстві немає точки опори: всі блукають як очманіли та п’яні. Тільки злодії та шахраї – бадьорі та тверезі. Суспільство хутко поринає до варварства.
Він, мабуть, знав що пише: ситуація схожа на сучасну, чи не так?
Кріпак за народженням, як і Шевченко, зумів викупитись та стати високим чиновником та заможною людиною. Але, коли він забажав викупити з рабства у графа Шєрємєтєва сестру й брата, йому було відмовлено. «Придурковатий вєльможа має право мені відмовити: це називається правом!» – написав він з цього приводу.
Мабуть, саме вона – ця поїздка, стала вирішальною, Шевченко зрозумів – «як не я, то хто ж тоді?» Та, став діяти далі, бо за плечима вже був перший та як же непоганий досвід – «Кобзар».
В Пєтєрбурзі Шевченко щедро спілкується зі своїми численними земляками, інтеліґентними українцями, – художниками, письменниками, ученими. Зокрема – з великим математиком Михайлом Остроградським (1801–1862), теж затятим українцем. Не міг він не думати й над тим, яке значення матиме їх діяльність для майбутнього українського народу. Добре розумів, що не може бути математики російської або української. Так само, загалом, як і мистецтва; виключаючи, можливо, музику.
Але, є воно – рідне слово та його вершина – поезія. Те, що не тільки звертається просто до сердця народу, але й є найбільш своїм, бо є найбільш складне для перекладу з мови на мову. А значить, він і зобов’язаний стати великим поетом.
З цього часу, десь з 1845, спостерігається пожвавлення його літературної діяльності. Та, не тільки. Бо він добре розуміє, що у своїй поезії має дати все, що поки є відсутнє: національну історію, національну ідею; настанову на майбутнє, нарешті.
А час, як завжди, хутко біжить у минуле, та спритний татарин Н. Карамзін (Кара–Мурзін, 1766–1826) уже наваляв свою багатотомну «Історію государства российского», де користуючись подібністю історичного слова «Русь» і штучного слова «русскій», – не тільки підкрав для Московії всю київську історію, а сподобився записати до «русскіх князей» й усіх Галицьких (!).
От тепер воно й виявилося, навіщо ім було 1721 перехрещувати півтисячолітню Московію – у якусь невідому нікому з них Россію… Передбачливе шулерство…
Отже, що робити – було більш–менш ясно, та Шевченко й зробить усе, що зможе, на що вистачить життя, з простотою та незаперечністю генія. Але, було ще велике питання: як робити. Бо імперія російська завжди була антикраїною, де неприпустимим бувало часом те, що в інших розуміється саме собою: існувала царська цензура.
Вона була, віддамо належне, іще не совєцькою цензурою, яка видаляла, бувало, із творів російських класиків цілі сторінки, пропущені царською цензурою. Та прискіпливо цензурувала, з кожним перевиданням, – своїх власних «основоположніков»: Маркса, Енґельса, Лєніна… Це був, щоправда, уже кінцевий продукт злоякісного божевілля. Але, й царська цензура не була дарунком: забороняла, що тільки могла, Однак, і тут, часом, не доглядали, не дотягувати. Наведемо пару прикладів.
Відомий тогочасний письменник Ф. Булґарін, доволі патріотичний, – написав був щось про кепську погоду, буває. Але, його викликав до себе шеф жандармів, генерал Л. В. Дубельт, та дав за це прочуханки: «О чєм ти там нахрюкал? Клімат царской рєзіденціі браніть?! Смотрі!»
Інший з тодішніх можних, митрополит Філарет, прочитавши у «Евгении Онегине» слова: «И стая галок на крестах», – не полінувався з цього приводу представити донос голові III Отдєлєнія Бенкендорфу, вбачаючи в цьому блюзнірство та зневаження святинь. Цензор, якого потягли були за цією справою, легкодухо відмовився, – хай хто хоче у вікно погляне; а як не подобається, то хай звертаються до поліцмейстера. От і прийшлося Бенкендорфу відписати святому отцеві, що таке – що поробиш, дійсно буває, та не потрібно до цього лізти.