Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Теж там він знайомиться з українським художником Василем Штернберґом (1818–1845) – найвідданішим із друзів свого життя.
У своїх майбутніх «Записках» Т. Шевченко віддасть все належне високим та різнобічним якостям свого довголітнього друга, наставника та вчителя, Карла фон Брюллова. Бо не лише у майстерні працюють вони поруч, разом. Брюллов водив свого учня на університетські лекції, таскав по музеях, до всього даючи власні пояснення; водив по театрах і навіть по петербурзьких ресторанах. Важко применшити наслідки цих всебічних впливів; так само, як важко їх деталічно простежити.
Саме цій людині зобов’язана Україна своїм національним генієм, бо це Карл фон Брюллов поставив портрет поета В. Жуковського (1783–1852) власної роботи на розиграш в лотерею, яка й зібрала оті 2500 крб. на викуп Т. Шевченка з неволі, що задовольнили П. Енґельґардта. Брюллов був тактовною людиною, та в жодному разі не хотів, аби Шевченко був комусь за це персонально зобов’язаний; кажуть що в лотереї брала участь і царська родина.
Це його, Брюллова, вишукану техніку повною мірою засвоїть і художник Т. Шевченко, який спочатку й бачить у цьому своє майбутнє. Хоч він часом охоче пише вірші (певно, для «розладування»), але не надто палиться їх друкувати; на цьому, принаймні – спочатку, наполягають його друзі. Це радше ним зобов’язаний він першим виданням «Кобзаря» 1840.
«Кобзаря» – зустріли різно.
Українці – ентузіастично, адже після І. Котляревського (1769–1838), Г. Квітки–Основ’яненка (1778–1843) та Є. Гребінки (1812–1848), – цілком нове явище в українській літературі. Тоді ще не передбачалося що пройшовши крізь душі мільйонів українців, він стане згодом національною енциклопедією українства.
Але, тоді головне було те, як його сприйняли в російській імперії. Зустріли, ясна річ, як і все українське – «в штикі» («пуля дура, штик молодєц!»). Зустріла російська інтелігенція – «пєрєдовой отряд русского царізма», як ми сказали би тепер; виступила єдиним фронтом. Єдиним фронтом, у перше чергу, проти штучної «хахлацкой мови», якої, як відомо, – «нє било, нєт і бить нє можєт». Єдиним фронтом, від забутого тепер А. Сєнковского – та по самозваного голову російської критики, невігласного збіглого поповича В. Бєлінского; якого, єдино, врятувала від забуття всемогутня совєцька влада; в її імперські часи.
А цей же міцно забутий тепер А. Сєнковскій написав з цього приводу незабутні слова, яких можна, при бажанні, вважати навіть за пророцтво; закинувши авторові «Кобзаря» те, що він пише:
… наречием, которого даже не существует, язиком небывалым, которого ни одна из возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая ни новая не могут признать за свой.