Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Не будемо затримуватися на тому, короткому але невмирущому: «раби підніжки, грязь Москви…», яке навіки затаврувало придуркуватих (або шахрайських) прибічників «інтєрнаціональной дружби» зі всесвітнім аґресором. Адже, це саме він, Шевченко, проголосив оте, несмертельне: «Геть від Москви!» Рецидив М. Хвильового, яким так зацікавився свого часу Дмитро Донцов, – був усього тільки рецидивом. Бо сам Д. Донцов – від початку пам’ятав цю, ще шевченківську настанову.
Зразком глибокого аналізу української історії, поданого у високо поетичнй формі, полишається, мабуть, містерія «Великий льох». Про три українські дівочі душі, що караються й досі за свої гріхи великі; про трьох ворон, що перегукуються між собою; про трьох лірників–кобзарів, що прийшли до Суботова подивитись, як москалі Богданове поховання у малому льосі розкопують, в надії щось там цінне поцупити. Бо, бачите:
Він безпомилково розставляє необхідні акценти, наче фаховий історик. Перша душа – суботівської ж дівчини, карається за той великий гріх, що коли гетьман Богдан їхав до Переяслава заключати отой зайвий союз із царем–пройдисвітом, – вона перетнула йому дорогу з повними відрами, всього й тільки.
Друга, недорізана москалями в Батурині, несла воду у цеберці, та зустрівши царя–нелюда, за його намовою, – коня йому напоїла; не відаючи, хто він є.
Третя ж, іще дитиною малою, посміхнулася була цариці–повії, що пливла Дніпром в Україну, до свого кривого коханця, знову не відаючи, хто ж вона є.
Три непростимі, смертні гріхи, хоч і скоєні несвідомо.
Пригадую, колись у Дніпропетровську в часи Щербицького один викладач української літератури університету, з українським же прізвищем, дав був містерію Шевченка «Великий льох» темою для дипломного дослідження своєму дипломникові. Містерія тоді, не те, щоби була забороненою, але… самі розумієте, вереск піднявся. Покінчилося, здається на тому, що викладачеві довелося шукати собі праці у Горлівському педінституті, де – на провінційних правах (тільки подумати!) до всього українського відносилися якось терпиміше, ніж у вотчині В. Щербицького. Що ж тут поробиш: «украінскій націоналізм» – одвічний пострах згнилих совєтів.
Коротше кажучи, весь наступний український націоналізм виходить із Шевченка. Нема чого відняти у В. Липинського та М. Міхновського, особливо – у великого класика українського націоналізму Дмитра Донцова, але: всі вони розвивали те, що було посіяне саме Т. Шевченком. Це було таке щось, як філоґенез, який втілює у життя те, що передбачене у генетичному коді; хоч це і в малому ступені не повинно применшувати їх власних великих заслуг.
І все це, додамо, було не тільки створене, але й розходилося народом, попри всі численні перепони та заборони царської цензури. Але, підемо далі шляхом Шевченка.
Коли він отримує 22.03.1845 диплом Академії, то виправляється до Києва, де теж є чимало української інтеліґенції, думаючи там заснуватись. Розраховує остаточно закріпитися на батьківщині. Цікавою, з багатьох точок зору, буде довідка про дух часу, що її дає нам ретельний біограф Шевченка, Олександр Кониський:
Але ж тоді не було й такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізувало на Україні й панство, і духовенство, і взагалі інтеліґенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духовного кріпацтва серед інтеліґенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони – українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шанувати природжені українцям національні ознаки й почуття їх національне.