Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Порядно вражає й убогість стилю. «Получаєт от какого-то» – не кажуть і не пишуть. Правильно потрібно писати – «получаєт от кого-то». До чого ж вони не в ладах зі своїм же «вєлікім і моґучім», оті «вєлікіє россійскіє пісатєлі»!
Але, ми розібрали не все, що цей «дємократ» ставить на конто Шевченка, а тому може легко виникнути небезпека того, що читач подумає, ніби він був у чомусь і правий. Постараємося не полишити сумнівів у тому, що «рєволюціонний дємократ» – ні в чому правим бути не може. Розглянемо, наприклад, хоча би характерне твердження (докір на адресу того ж Т. Шевченка), що «внє релігії вєра єсть нікуда ні годная вєщь». Розумна людина, що не забула, що є головне, а що є вторинне, сказала би радше, релігія без віри – ні до чого. Але ж – ні, бо у них релігія – саме не у вірі, а в дикунській обрядності. Не забудемо, що й російський розбійник, перед тим, як вирізати цілу родину за «полтіну сєрєбром», – не забував обмахнутися хрестом на образ у кутку.
Отже, як Т. Шевченко і ставив віру вище від релігії, то робив це цілком слушно, був абсолютно правий.
Бєлінскій докоряє Шевченкові також те, що він «горькій пьяніца»; розважимо й це. Та, знову ж, не на користь опонента.
По–перше, зауважимо, що на відміну від В. Бєлінского, який принципово їв і пив переважно за чужий рахунок, на чужі гроші, – Т. Шевченко – ми не рахували, та й навряд чи тепер це хтось зможе вірогідно зробити, але… Про отого «пьяніцу» написав нам не обтяжений знаннями збіглий попович В. Бєлінскій, та нема більш вільної у твердженнях людини ніж невіглас, дурість якого жодними знаннями не стримується. Шевченко був художником, із цього годувався; за фахом – гравер і офортист. А цей жанр, як жоден інший, потребує твердої руки, та з жодним там пияцтвом – не сумісний. Але, хіба ж «вєлікій крітік» міг на чомусь такому розумітись? – адже, для його рівня це буде надто вже складно. І – насамкінець. Все процитоване нами – є спір Бєлінского з Шевченком, але… Не подумайте, що це є спір справжній, ні. Бо справжній спір – це змагання в знаннях щодо предмету спору, в умінні знайти та викласти якнайбільш переконливі арґументи щодо суті справи. Не те – спір російський: спір невігласів у країні невігласів, та перед авдиторією невігласів. Тут не арґументи потрібні, тут потрібно показати всім, насамперед, що ваш опонент – людина недобра. А тоді все й вирішиться, бо кожному має бути ясно, що недобра людина в чомусь правою – бути не може. Оце й є російський спір; типових і красивих прикладів якого – не перебрати, не перелічити.
Тут – те саме. Цитований уривок присвячений спору великоросійського патріота Бєлінского з українським патріотом Шевченком. Не подобається йому ота «Малоросія» і все тут, а заперечити не може; бо є повний невіглас, із тим, що є в голові – до Шевченка й близько не дотягує. От і мобілізує з наклепів – усе, що тільки може: російський спір.
А взагалі… Претендувати на демократа може лише людина, що осуджує наступне:
1. Аґресію, яка була й є дотеперішнім засобом існування Росії.
2. Ґеноцид інших народів, без якого Росія не обходилася ні одного дня своєї минулої історії.
А таких людей ми досі здається не бачили. Хоч у тій «бєлой» Росії «нєістового Віссаріона», а хоч і у «красной». Поготів у тій «чорній», яку так блискуче передбачив, разом із двома попередніми, – А. Сєнковскій.
Чи був Тарас Шевченко, бодай у чомусь – людиною протирічливою? – далебі, ніколи; більш спрямованої та цілісної людини в нашій історії – ми не знаємо. Марно копали під нього минулі, марно копають і нинішні його, деякі, дослідники.
13. Кримська війна; кінець Першої імперії
Ніколай I Палкін (навряд чи можна вважати нащадків Єкатєріни II Романовими) – став останнім «правітєлєм–самодєржцєм» Першої російської імперії, заснованої іще Пєтром I 1721. Це, зразкове на парадах «ґосударство воєнноє», якось не надто схильним було воювати насправді, демонструючи себе «ґрозою свєта»; та мабуть, не випадково. Були короткі війни на сході, з Іраном 1826–1828 та Туреччиною 1828–1829, це крім отiєї, нескінченої – за «покорєніє Кавказа», яка протягнеться аж до 1859. Було «усмірєніє бунтовщіков» у Польщі 1863 та Австрії 1848, – практично і все. Перша ж і головна – європейська Кримська війна – повалить її, бо це – серйозна, європейська війна.
Коли цар Ніколай розпорядився окупувати Молдову та Валахію, які Росії так само, ніколи не належали, – Туреччина вимушена була 16 жовтня 1853 оголосити Росії війну. А оскільки – після 1848 це було друге поспіль втручання Росії у європейські справи, то й реакція була відповідною. Розуміючи, чим погрожує Європі падіння Туреччини (тоді там на таких справах іще розумілися), до війни на її боці приєднується Франція Наполеона III, яка використала ще й спір поміж католицькою та православною церквами за святі місця в Палестині. За нею, 1854, до війни приєднується Англія, забезпечуючи союзникам повну перевагу на морі. Потужні ескадри британського «Grand Fleat’у» блокують Прибалтику та Фінляндію, хазяйнують на Чорному та Азовському морях; заблоковують Біле море. Блокували з моря навіть Пєтропавловск на Камчаткє, перервавши на час торгівлю з Японією та Китаєм.