Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Підкреслимо, що подібне покарання є унікальним за своєю садистичністю, вигадане принциповими ворогами будь–якої культури; та продиктоване, знову ж, небаченою у світі безкарністю. Покарання хамських царів хамського народу; бо, бачите, так уже склалося, що історична якість будь–якого народу стало визначається мірою спадлючення тiєї потолочі, яку він над собою терпить. Для розваги пригадаємо оту придуркувату більшовицьку теорійку, згідно якої нарід, – то є ідеал добродійства, а все, що там колись були нашкодили: що ви, що ви, – то ж оті царі, погані люди… А потім вони ж, шахрайська потолоч – куди подітися від власної блювотини? – почали виправдовували й царів. Пам’ятаєте? – за того їх грузина в Кремлі з його люлькою, рябого та шибздуватого…
Поготів хамським був і присуд Шевченкові самого Ніколая I Палкіна, людини невідомого походження на російськім престолі. Бо таким був уже його батько Павєл I. А той був невідомо від кого нагуляний, байстрюк розпусної Єкатєріни II. Добре, як від аристократа, а як від якого–небудь дужого двірського льокая? Це некало його самого усе життя, бо з чого би він заявляв: «Знатен тот, с кем я говорю; и пока я с ним говорю». А він, чи був він дійсно «знатєн»? – принаймні – по батькові?
Але, повернемося до Шевченка, – що з ним? – він засилається на солдатську службу до Орської фортеці на Жаїку, встигає за рік перехворіти на ревматизм та скорбут. Перше є трохи дивне, зважаючи на сухість клімату, а в другому нічого дивного немає, зважаючи на солдатський харч (чирвива солонина і всяке таке). Але звідти його видобуває навесні 1848 ад’ютант генерал–губернатора, капітан Карл Ґерн, приписуючи до експедиції капітан–лейтенанта А. Бутакова на Аральське море, разом із двома невеличкими розбірними суднами: на них і досліджували згодом Аральське море. Мандри в тих краях вимагають людської витривалості, не менше вимагає й стале життя в умовах пустелі. Але, це є осмислена діяльність, а про заборону малювати чи писати – й не чути. Навпаки, більшість експедиції вважає його її штатним художником, а капітан–лейтенант А. Бутаков певний, що в державних цілях має повне право використовувати високе уміння свого підлеглого малювати. Гірше, порівняно з Орськом, є те, що в пустелі не ходить пошта, на час припиняється листування. Але зате – нема й сліду самого неприємного – солдатської муштри.
Великого задоволення та полегшення зазнає Шевченко повертаючись з А. Бутаковим і експедицією до Оренбургу, де його очікують Карл Ґерн та засланий туди 1848 Зиґмунт Сєраковський, разом з усіма українськими друзями.
Капітан–лейтенант А. Бутаков доповідає командуванню, що художник експедиції Т. Шевченко має закінчити географічний та геологічний опис досліджень експедиції. А це потребує його перебування в Оренбурзі, позбавляючи проживання в казармі. До того, на допомогу йому А. Бутаков дає ще двох поляків, Броніслава Залєского, що добре малює, та геолога Хому Вернера. Вони працюють вкупі, а в шинелі Шевченко ходить тільки вулицями.
Але, тодішні намагання друзів домогтися офіційного скасування «височайшєго запрєта» – полишились марними.
Тоді ними починає просто нехтувати навіть вища військова влада. Бо Шевченко малює портрет генеральши, дружини генерала В. Обручова, самого оренбурзького генерал–губернатора. Навесні 1850 Т. Шевченка і Х. Вернера мають відправити до Новопетровського форту, на півострів Мангишлак. Ціллю є дослідження можливих покладів кам’яного вугілля в сусідніх Чорних горах (Каратау). Але, незабаром все покінчується нечуваним скандалом у суто російському стилі. Справа в тому, що таке собі оренбурзьке військове ніщо, якийсь там прапорщик Н.Ісаєв, – починає залицятися до дружини К.Ґерна; за що цей останній одного разу відкриває ним зсередини двері свого дому. Шевченко тут ні до чого, але справа в тому, що в Росії нікому й нічого не дарують (ну, крім владних злочинців, ясна річ). Тому Ісаєв пише донос Обручову на Шевченка, що той і пише, і малює, та ще й ходить у цивільному; а Ґерн робить вигляд, що нічого не бачить, потурає державному злочинцеві. До речі, Шевченко іще в лютому 1850 намалював за так портрет Ісаєва.
Обручов був російським генералом, а таких більше не спостерігається ніде у світі, хіба, що в якій–небудь Сербії. Він був незмірно хоробрий з підлеглими, але панічно страхався вищих: пригадайте оту їх «нісходящую лєстніцу холуєв». Отже, він і собі поспіхом, щоби ніхто не випередив, написав донос на Шевченка військовому мiністру в Пєтєрбурґ, від себе, промовчавши про «сіґнал» Ісаєва.