Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Піднявшись вище крутими вуличками міста, туди, де повінь їм уже не загрожувала, і діставшись передмістя з протилежного від гавані краю, вони опинилися в значно складнішому становищі. Червона заграва тепер палала вже десь зовсім поруч, ледь не на одному рівні з ними, однак вони досі не могли сказати, що це таке. Проте в її нерівному світлі супротивників можна було розгледіти краще — до них наближалися сотні, а може, й тисячі землюків. Вони пересувались короткими перебіжками, а варто було коням зупинитися, як вони враз розверталися в бік утікачів і пильно стежили за ними, не випускаючи з поля зору.

— Коли ваша високість бажають знати мою думку, — заговорив Трясогуз, — я вважаю, що ті шахраї збираються нас перехопити.

— Мені так теж здалось, — погодився принц. — Їх забагато — нам ніяк не пробитися. Слухайте! Їдьмо вперед, до самого краю ось цього дому, і, щойно дістанемося нього, ви непомітно сховаєтесь у його тіні. Ми з дівчиною проїдемо вперед ще з кілька кроків. Не сумніваюся, що хто-небудь із цих куцаків пробереться за нами — вони наступають нам на п’яти. І, коли хтось пробігатиме повз вашу засідку, хапай його ти, із довгими руками, хапай живцем. Коли пощастить, ми зможемо від нього дізнатись, які в них наміри й чого це вони на нас так визвірилися.

— А що, як решта прийде на допомогу полоненому? — спитала Джил, і голос її затремтів, попри всі її старання.

— Тоді, панночко, вам випаде нагода побачити, як ми помремо в бою біля ваших ніг, а самій доведеться покластися на волю Аслана. Уперед, Трясогузе!

Не встигли вони й оком змигнути, як простоквак по-котячому спритно шмигнув у тінь. Інші ще з якусь томливу хвилину просувалися вперед. Невдовзі десь позаду почувся відчайдушний репет, а потім до них долинув знайомий голос простоквака, що промовляв:

— Тихіше, тихіше, любчику! Не репетуй, тебе ще ніхто не займав! Не репетуй, бо гірше буде — верещиш так, ніби хтось порося зарізав!

— Чудова робота! — зрадів принц, розвертаючи Вуглика назад і повертаючи за ріг. — Юстасе, — попрохав він, — зроби люб’язність, притримай коня.

Принц спішився, і всі втрьох мовчки спостерігали, як простоквак витягає на світло свою здобич. Маленький гном видавався геть жалюгідним: зростом дорослій людині до пояса, з чимось на кшталт півнячого гребеня на маківці, тільки дещо жорсткішого; оченята в нього були маленькі та рожеві, а рот та підборіддя такі здоровезні, що пичкою він скидався на ліліпутського бегемотика. Коли б становище не було таким скрутним, вони б не втрималися від сміху, побачивши його.

— Гей, земляче, — принц височів над малечею, мов та вежа, кінчиком меча мало не торкаючись його горлянки, — швиденько розв’язуй язика та розповідай, як личить порядному гномові, все, що знаєш. Розкажеш усе — відпустимо по-доброму. Та не здумай нас надурити, бо тоді тобі смерть! Милостивий Трясогузе, як же зможе він щось розповісти, якщо ти затуляєш йому рота?

— Ніяк, — різко обізвався простоквак. — Зате й кусатися не зможе. Коли б у мене були такі самі кволі м’які рученята, як у людей (прошу мені вибачити, ваша високосте), я був би давно весь у крові. Та навіть простоквакам набридає, коли їхні руки жують без упину.

— Добродію! — звернувся до гнома принц. — Ще один укус — і ви мрець! Нехай говорить, Трясогузе!

— І-і-і… — заскиглив гном, — відпустіть мене, відпустіть, благаю… я більше так не робитиму. То був не я.

— Чого ти більше не робитимеш? — перепитав Трясогуз.

— Те, про що ваша милість сказали, я робив, — відповіла істота.

— Скажи мені, як тебе звуть, — взявся розпитувати принц, — і що то таке із вами всіма сьогодні коїться?

— О, ваша милосте! Добрі пані та панове, — гном ніяк не припиняв скавучати, — тільки пообіцяйте мені, що нічого з того, що я вам розповім, не дійде до її королівської милості!