Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Бо, підкреслимо це особливо, абсолютно ті самі цілі, аґресивні та імперіалістичні, переслідує офіційне слов’янофільство й сьогодні. Чим би воно там не прикидувалася – «славянскім братством» чи «славянскім єдінством». Та хто би його там не проповідував, хоч нобелівський лавреат, а хоч і останній політичний шахрай, невігласний інтер–люмпен.
12. Україна у XIX ст. Явище Т. Г. Шевченка
Минуле XVIII ст. було сторіччям остаточного пораблення України Росією, ліквідації залишків державних інституцій та остаточного перетворення на «губєрнію». Етапи пораблення, це 1709–1711, коли український нарід не скористався виключно сприятливим збігом обставин, не пішов за Мазепою та Орликом; потім 1775, коли він байдуже дивився на те, як москальська армія, за допомогою завжди вірних собі сербських горлорізів, – донищує Велику Січ Запорізьку; потім 1783 – як нищать сусіда та неодноразового союзника, Кримський ханат. Не дивно, що наслідком такої волов’ячої покори стало повне зрівняння українців у правах з росіянами – введення російського рабства в Україні з 1785. Тепер і їх можна було купувати й продавати, як худобу; дожилися, – куди пішли, туди й прийшли…
Що тут вирішувало? – важко сказати. Може звичайний прорахунок у сподіваннях: «А, що з цього матиму?» – або – «хто більше заплатить?» Чи то була брудна робота отих «єдиновірних» попів, які добре знали, що робили (пригадайте січового попа Сокальського)? А, може й «народна мудрість»? – може оте – «моя хата скраю, нічого не знаю…» Або оте, несмертельне: «Щось то воно буде, бо ніколи ще не було, щоб ніяк не було…» Основа, так би мовити, майбутнього малоросійського світогляду.
Можна було би чимало написати на цю драстичну тему, але саме тому й не станемо цього робити. Повернемося радше до епохи.
Покищо відмітимо собі, що Іван Котляревський (1769–1838) був поодиноким явищем, а Григорія Сковороду (1722–1794) «господа россіянє» відкриють та пригородять собі лише через сто років. А поки вся Росія, від Ніколая I Палкіна до його придворного генія А. Пушкіна, згодна з «рєволюціонним дємократом» В. Бєлінскім, в тому що:
Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее.
Це вони, бачите, «цивілізовані»: з їх «курнимі ізбамі», «снохачєством», «крєпостним правом» та один Бог відає, з чим іще… Упасти можна, прочитавши таке щось; а вони, оті палкіни, пушкіни та бєлінскіє – не падали. А, навпаки, ще «паче» роздувалися від «блаґородной гордості».
А самі «полудікіє» українці, тим часом, покірно накладали головою, чи то в боротьбі з Наполеоном, у якого не було «крєпостноґо права», чи то в боротьбі з польськими повстанцями, 1831, 1863. Та при цьому – сміх і ганьба, – часом і партизанськи, не примушувані кимось: «слугі царю і отєчєству». Ті проголошували – «за вільність нашу і вашу!», а ці – навпаки, так би мовити – «геть вільність, вашу і нашу!» Пораблена й приспана нація, на найнижчому досі щаблі свого історичного існування. Нація, якої, за офіційними російськими поняттями взагалі не існує. При чому – у найширшому спектрі, від Бенкедорфа – до тих, хто закликав «Русь к топору»: «нєт і бить нє можєт!»
Отже, спаплюжена та пораблена нація. Пораблена, шкода, не без власного сприяння.
І от на цьому марному тлі всезагальної реакції, бо тільки російська реакція може бути всезагальною, на тлі майже повної інтелектуальної пітьми, – спалахує нова зірка, з’являється історична постать Тараса Шевченка (1814–1861). Він не був ні гетьманом, ні гетьманським нащадком; не був воєначальником і не воював за свій нарід. Був, якийсь час та не власною волею російським солдатом, та – на щастя – не воював за грабіжницьку імперію, розповсюджуючи рабство світом. Був звичайним кріпаком, якому – випадковим збігом обставин, єдиному в родині пощастило здобути свободу. Здобувши освіту, він не відкрив жодної нової планети, не довів жодної теореми. Але в iншому він був усім, явищем унікальним і неповторним: поетом, письменником і художником, пророком і революціонером, а насамперед – інтелектуалом; яких в Росії не було і не бувало. Він був і блискучим істориком–аналітиком. Бо, хто ж іще та коли, у кількох словах зумів би подати такий вичерпний аналіз, подібної точності підсумок всієї історії Росії; від перших московських князів та по її сьогодення, – озброєної найбільшим у світі арсеналом атомової заглади ницої жебрачки XX ст.: