Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Київ. Михайлівський Золотоверхий монастир. ХII—XIX ст. Відновлений у 1998—1999 рр.

Київ. Михайлівський монастир. Святий вершник з розкопок 1998 р. Пірофіліт.

Подальший розвиток урбаністичних процесів у надрах давньоруського суспільства, які досягають апогею на зламі XI—XII ст., неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної міської торгівлі. Втім на цей час виразно проявляється «монетний голод». Адекватних роздрібненому торгу металевих засобів обігу й платежів на землях Давньої Русі катастрофічно не вистачало. Гривні-зливки у даному випадку також були малопридатні, навіть у своїх половинних фракціях. За цих умов у XII—XIII ст. в Давній Русі набуває великого поширення обіг шкіряних грошей.

Свідчення про використання тут шкіри у якості грошей подають східні та західні джерела (Наджиб Хамадані, XII ст.; Нізамі Гянджеві («Іскандер-наме», 1203 р.); Вільгельм Рубрук, 1253 р.; Амін Разі, компілятор XVI ст.), найбільш цінним серед яких є твір Абу Хаміда ал-Гарнаті, що у 1150—1153 рр. перебував на Русі, зокрема у Києві. Саме від нього дізнаємося про механіку обігу цього грошового матеріалу: «Розраховуються вони (Руси. — В. 3.) між собою старими шкірами білки, що не мають хутра... Якщо шкіра голови білки й шкірка її лапок цілі, то кожні 18 шкірок коштують за рахунком слов’ян срібний дірхем; зв’язують шкірки у низку й називають її «джукн» (на думку деяких дослідників — перекручене «куна» у формі родового відмінку множини. — В. 3.). За кожну з таких шкірок купують відмінний круглий хліб... Коли шкірки псуються..., то їх... несуть... на відомий ринок, де є певні люди, а перед ними робітники... Робітники нанизують їх на міцні ниті, кожні 18 штук у одну низку й кріплять на кінець нитки дрібочок чорного свинцю й ставлять на нього печатку. За кожну печатку беруть одну шкірку...».

Сприйняття хутра білок і куниць як загального еквіваленту на теренах, зайнятих східними слов’янами, бере початки ще з часів додержавного їх існування, з примітивного товарного обміну. Про це красномовно свідчать назви дрібних фракцій давньоруської грошової системи: вевериця — білка та куна — куниця. У Східній Європі хутряні товаро-гроші стосовно Волзької Булгарії фіксує також арабський географ Ібн Русте (903 р.). Використання на порозі цивілізації товаро-грошей характерно для всіх без винятку варварських суспільств.

Проте обіг шкіри наприкінці XI — у XIII ст. в специфічних умовах функціонування давньоруського грошового господарства, що характеризувалося дефіцитом монетної маси, зовсім іншого кшалту. По-перше, в обігу були лише витерті, без хутра, шкіри. Причому, певних сортів — білки (вевериці) та куниці (куни). Тобто, їх товарна споживча вартість явно була меншою за номінальну мінову.

По-друге, обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламетації з боку держави. Регламент обігової маси встановлювався пломбуванням певної кількості шкір. Крім того, в обігу знаходились лише шкіри, що мали голови й лапи. Наджиб Хамадані додає: «лапи з пазурами». За його свідченням, «якщо ж чогось з цього не вистачало, шкірка є непридатною у якості монети». Тобто, особи, що займалися пломбуванням («карбуванням») шкір виступали у ролі емітентів, дії яких контролювалися владою. Державна адміністрація слідкувала не тільки за введенням грошової маси в обіг (обсяг «емісії»), але й вимагала уніфікації зовнішнього вигляду.

По-третє, емітентами встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетарне срібло, який сприймався утримувачем шкір гарантом їх обігу як платіжного засобу. Про участь князівської адміністрації у встановленні обігового курсу шкіри знаходимо натяк у поетичних рядках Нізамі. Після оповіді русів Іскандеру про їх шкіряні гроші можновладець був вражений: «Що за покірність велінням є на Русі! Безмірна вона». З повідомлень ал Гарнаті дізнаємося й про реальний зміст курсу: шкіряна куна дорівнювала 18 веверицям або 1 дірхему-куні сріблянику (2,9—3,3 г срібла). Отже, вевериця утримувала 0,16—0,19 г срібла. Зауважимо, на початку X ст., згідно з Ібн Русте, ціна однієї шкури куниці з хутром у волзьких булгар становила два з половиною дірхема.