Невідоме Розстріляне Відродження

Правда, ви маєте право сказати мені, що на брак потрачених даром хвилин я не можу поскаржитися, але я вам скажу, що коли я сам винен у своєму ледарстві, то сам я й карайся за це; коли ж я повинен гаяти час ради чогось, що знаходиться не в мені – це інша річ.

Що ж до оженіння, то бачив я їх, бачив на свойому віку досить. В цьому акті одна біда – це, що оженіння доконче мусить відбуватися з женщиною, а женщина, навіть найкраща женщина – деспот, невмолимий деспот. Ви не можете навіть собі уявити, скільки у неї шляхів для проявлення свого деспотизму! І женитися для того, щоб почути на своїй шиї тиск чиєїсь ноги – слуга покірний! При першій же родинній сцені, цього доконечного атрибуту подружнього життя, я розбив би голову або собі або… кому іншому. НІ! Шлюб – не засіб проти одинацтва. З двох зол треба вибирати менше.

Знаю, що ви осудите мене. Озлоблений старий холостяк – такий звичайний тип. А мені навіть не було причин обізлитися на женщину, бо я не терпів від неї жодного болю. Та все ж ніколи не буду женитися, бо знаю, що як тільки женщина почує коли не вищість то бодай рівність, – вона небезпремінно зробить тобі боляче, небезпремінно! Та ще так паскудно, під оксамитовою лапкою, в позолочених пілюлях. Під позором піклувань про твоє здоров’я тобі не дозволять іти, куди ти хочеш, робити, що ти хочеш; будуть змушувати тебе лягати спати тоді, коли тобі хочеться працювати, робити дозволять тільки тоді, коли це комусь не перешкоджає. А насильство любові – хіба це не найгірше паскудство? І так день за днем, година за годиною приносиш огидливі жертви, опускаєшся все нижче й нижче, аж поки настане час, коли ти, глянувши на себе, не пізнаєш, що це ти, той самий, що так радісно йшов до шлюбу.

– От ви все про жертви…

– Підождіть. Хочете сказати, навіщо їх приносити? Ех… Так і видно зразу, що ви іншим радите женитися, а сами цього блага й не закоштували. Та як же можна в родинному житті обійтися без жертв? Та вас же заклюють, коли ви захочете опертися хоч на одно з найзаконніших своїх бажань. Вас назовуть деспотом, кровопивцем, сльози, ридання. «Я хвора!.. У мене нерви…» О, це таке пекло, якого ви собі й уявити не можете. І це не раз, не два… Нерви тріплються, розхитується організм. А коли ще зважити, з-за яких дрібниць це робиться, то кулю собі в лоб хочеться пустити.

– Та невже ж не буває щасливих подружжів?

– Чому? Десь вони, кажуть, єсть, а де – точно не знаю. Але й там не обходиться діло без жертв, тільки там жертви перестають бути жертвами, а являються ніби відблиском взаємної любові; там за щастя вважають не панування над другою істотою, а бажання самого щастя. Буває, кажуть, буває… І там не гинуть морально, не проклинають безплідно прожитого дня – там жаліють, що він скінчився, щасливий. Там чоловік і жінка доповнюють одно одне, творять атмосферу щастя доокола себе і в тій атмосфері легко дихається всякому, хто прийде. Але таких шлюбів буває на мільйон один, а решта – мерзота, паскудство, брехня й підлість.

А що найбільше досадно, так це те, що йдучи до шлюбу, намарить собі чоловік і блакитного неба і білих голубів і співу райського. Сяє в надіях. А не проходить і десяти день, як він починає зобачати, що щось воно наче не так, щось починає скрипіти. Він зараз підмазує, підтесує – думка така, що то тимчасовий непорядок механізму. Підлив смальцю, підкомпромісився трошки – кілька день все йде начебто й нічого. Але то тільки кілька день, а потім, дивись, уп’ять щось скавучить. Отуди к чортам!.. Так оце знову підтесувати, підмазувати? А там ще, ще – і так увесь вік у смажчики записатися? А де ж життя? А надії? А мрії?.. І обізлиться чоловік, що не туди повезла клята фортуна, але чорт її тепер виправить.