Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Взагалі тільки дивуватися доводиться – скільки то бруддя можна знайти в найкращих почуваннях чоловіка. Всі вони побудовані на болоті, й те болото час від часу дає себе знати зловонними випарами й гнійною росою. Візьміть до аналізи все найвище, що має людина, переверніть на інший бік найкращу медаллю – і ви перелякаєтеся.
Я починав потроху розуміти цей психологічний тип, повний прикмет морального лінивства, недбальства при сильно розвиненім інтелекті – і мені стало жаль його, як йому самого себе. А він плів далі сіру повість сумного свого одинацтва.
– Вічна самотність. Важка і така глибока, що страшно у неї заглянуть. Немає години в дні, немає дня в році, немає року в житті, коли б вона, та самітність, не давала себе знати. Мені кажуть про діло, роботу, обов’язки. Але жодна робота та й ніщо у світі не відбере у вас всього часу. Все одно щось зостанеться між двома працями, все одно щось буде відділяти скінчене від непочатого – і от досить одного такого моменту, щоб почути холод смерти в душі, щоб страшно стало жити. А я ж увесь свій вік не виходив з тих моментів. І не дорікайте мені, що я нічого не зробив: я не хотів шукати праці, раз вона сама мене не знайшла.
Іноді до того стане тяжко, що схопиш себе за волосся, вилаєшся круто і… тоді вже пропало все. Наплюєш тоді на всі приписи, на всі моралі, на всю нашу брехню вселюдську і закрутишся в безоднях самого яскравого паскудства. І нема такої ями, в яку не лазив би в такі хвилини; нема такої погані, якої не обмацав би й не покуштував би на язик. І чим більше пакості з погляду вічно-коректних людей, чим здивованіше підіймаються брови глядачів – тим невідступніше почувається бажання зробити власне так. Ох, чого тільки не довелося пізнати в такі хвилини!..
А потім – протверезіння. Найчастіше це траплялося ранком. Сидиш, було, в якому шантані або просто в шинку нижчого розбору, горять побронзовані дешеві люстри й світло від них дивно переплітається зі світлом приходящого ранку; на столі повно недоїдків і недопитків, долівка липка від розлитого пива, горілки, вина. Ввесь розхристаний, руками ледве витертими від блювотини, хапаєшся за яке-небудь яблуко чи виноград і смокчеш без смаку. Доокола, мов трупи, валяються собутильники й собутильниці; дехто показує ще ознаки життя, бо намагається співати захриплим голосом, обіймає сусіду й плаче; за стіною чутно хропіння вкрай стомленого лакея – а у вікна вже прокрадається благословення ранку. Одна половина віконниці освітилася нашою люстрою, а на другій уже тремтить і радіє рожевий промінь сонця… перший, дорогий, милий промінь. Тихий ще він, але вносить уже тривогу в роботу ресторанної люстри; сам божественно-чистий – він наївно освітлює й намазані висмоктані обличчя куртизанок та інші частини оголених тіл, ледве прикритих шовковим руб’ям. На хрусталі вазонів, на склі вже грають провісники кінця мряки, весело міняться веселкові кольори – і так радісно на те все дивитися.
І от тоді одразу біль, такий біль стисне серце, що не знаєш, що з собою почати. Одчай якийсь заволодіє душею, страшно стане, зуби цокотять, увесь тремтиш. Затуманена голова ще не може в усім розібратись і тільки збільшує той жах, яким і так ввесь переповнений. З надзвичайною ясністю почуваєш усю свою брудоту, хочеться вити, як вовкові, і впасти перед кимось на коліна і голосити, б’ючися головою об долівку. Ох, які то важкі хвилини, як би ви знали!..