Невідоме Розстріляне Відродження

– Зробити життя прекрасним… як легко сказати це. А я – чого б я не віддав за один день такого життя. Я й тепер не можу байдуже бачити живих пахучих квіток, бо чомусь власне вони найбільше мені говорять про прекрасне життя. Як увійдеш до кімнати, де вони, то так і кинуться вони до тебе – і запахом, і фарбами, і чистою свіжістю. А в серце вдарить мимоволі думка – а що якби ти увійшов отак до своєї тихої, ласкавої кімнатки, стомлений від потрібної корисної праці, з потом на чолі й веселими очима? І кинулась би тобі так само назустріч люба людина, усміхнулась би так, як ці квітки усміхаються, і такою ж радістю, такою ж чистотою повіяло б від неї і… забув би всі дріб’язки й каміння під ногами, малими й нікчемними тобі б здалися нерівності оточення. А замість того, – приходиш у свою смердючу халупу, засвічуєш свою смердючу лямпу й зі скреготом зубів берешся за книжку або за обридлий інструмент та починаєш байдуже виводити пошлі мотиви, глупі акорди, ідіотські звуки.

Мене, признаюся, це здивувало. Я аж не втерпів.

– Як ви говорите так про музику, найзмістовніше з усіх мистецтв?

Він тільки махнув рукою.

– Оце знаєте, доводиться, вже думати й про старість. Іноді й оглянешся – не все ж дивитися вперед та вперед. То часом оглянешся й спитаєш самого себе, пощо жив? І – нема що відповісти. «Що зробив? Що зробив? Що зробив?» – невідступне, як краплі з даху після дощу, все капає на мене питання. А я знову не маю що відповісти.

Хто я справді? Служитель мистецтва? Жрець перед олтарем величної музи? Ні… Я просто усладитель буржуазії. Ціле життя, ціле життя грав тільки для тих, хто за гроші приходив мене слухати. Ціле життя грав лише те, чого вони хотіли, а вони за те ляпали долонями. Скільки разів я грав тоді, коли мені властиво кричати хотілося! І завжди я грав те, чого мені не хотілося грати. А музика – це ж така річ, що стає нічим, коли її насилувати.

– І от так доводиться брехати ціле життя. Нарід… але нарід і не чув мене ніколи. А якби й почув, то не слухав би, бо те, що я граю, йому нецікаве. Та й що, справді, я міг би заграти для народу? Які-небудь Aires variees – а йому однаково нецікаво. Чим же я можу підняти його у високі сфери музики? Чарка горілки, фарс в балагані, житіє якогось святого, – це переносить його в інші сфери, але в ті сфери не треба підійматись, варт тільки переступити, а тут… тут треба злетіти й то так високо. А я в цілому світовому репертуарі не знаю підходящих до того речей.

Він устав і почав машинально одягатись.

– Іноді хочеться боротьби, небезпечностей. Заздриш людям, що ходять по краях безодні, живуть під вістрями дамоклових мечів, але зате кожну хвилю й кожним фібром своїм чують себе і свою душу. Хотілось би іноді хоч трохи й собі пожити таким життям – але як? Контрабандою зайнятись? Укротителем звірів стати? Цирковим гімнастом? В злодійські притоки йти? Все це штучно, неприродно, а тому – так і йде все колесом… Приходить ранок, з ним приходить щоденщина, якісь дурацькі обов’язки, що їх порвати, потрощити нема сили. І не те, що сил не ставало, а просто думалося – невже це, іменно це і є мій ворог? Невже власне з оцим я мушу боротись? І я не боровся, вважав таку боротьбу нікчемною, а ті дрібниці тим часом обплутували мою душу, точили, мов шашіль, і скоро там замість твердого дерева зосталася труха і гниль.