Невідоме Розстріляне Відродження

Він був уже одягнений, а я ще сидів так. Я боявся, що коли почну одягатись, це він буде вважати за моє бажання закінчити розмову. Так само, думалось мені, він зможе перестати говорити, коли я вперто мовчатиму. Тому я рішив час від часу подавати репліки. Хоч, може, й не до діла, але аби тягти розмову.

Так і тепер. Коли він замовк і почав ходити по хаті, я перечекав трохи й сказав:

– А література? А вона вам не давала усолод?

– Ні. Те, що варте уваги, те читалося й перечиталося, а решта… Убогі вони, наші літерати. Ще коли малюють негативні типи – ще сяк-так; бачиш, що намальовано живих людей. А вже як діло доходить до чогось позитивного – лишенько, яка мертвота й скука. Тільки й бачиш: учительку народньої школи та лікаря, що не бере грошей з бідних пацієнтів. А потім знову учителька й знову лікар – і так до безконечності. Прочитаєш таку штуку раз-два – і так тобі це остобісіє, що тікаєш від книжки, як від зарази. Погані психологи наші письменники. Вони ніколи не можуть піднятися до того, щоб зуміти змалювати цілого чоловіка. Так, візьме який-небудь моментик, якусь картинку, якусь дрібненьку ситуацію – і давай розмусолювати на десятках, а то й на сотнях сторінок. А якби вони, оті письменники, зуміли заглянути в душу хоч би отих своїх лікарів та учительок – страшно б їм стало від тої порожнечі, яку почувають у своїй душі оті літературні козлища. Бо коли у них, у тих лікарів та учительок, знайдеться вільна хвилина, що не збігається з моментом максимальної фізичної втоми, ними заволодіває таке страшне розчарування, що дорого вони заплатили б тому, хто зумів би їм доказати, що вони не даремне живуть, що їх праця комусь потрібна. Бо бути задоволеним із своєї праці, бачити в своїх ділах пуття можуть тільки генії та посередності; решта людей – то духові павпери, навіки засуджені на муки сумнівів. Скажете мені, що не ці моменти упадку енергії, побіди сірого кольору складають центр ваги гарного життя, а власне ті високі хвилини, в котрі й т. д. І на сонці, мовляв, є плями, але не вони дають життя людині, рослинам і всьому світові. А я думаю цілком навпаки. На мій погляд, власне в них, в тих життєвих плямах, більше змісту, ніж в самому сонці. Вони ясно показують, що в сфері духових потреб, вигаданих для себе чоловіком, існують якісь провалля, котрих чоловік не може нічим загатити, бо не знає, яку жертву треба принести цьому роззявленому богу. Коли чоловікові хочеться їсти, він ніколи не роздумує, чи треба чи не треба вкусити оцей шматок хліба: він просто жує. А от коли перед ним стоїть питання, чим задовольнити свої духові потреби – скільки боротьби, скільки вагань починає переживати він! Бо насамперед йому доводиться вирішати – чи є ще вони у нього, оті духові потреби. А потім, коли він рішить, що вони є і що треба їх чимось задовольнити, – скільки найпідліших сумнівів, несподіваних рішень і тяжких мук!.. Ні, поки оті так звані духові інтереси не здобудуть собі ясності й невідступності фізичних потреб – доти я не повірю в їх задоволення. Звідки я знаю, що оцей суб’єкт не бреше? Тому я в людях ціню лише ту більшу чи меншу зручність, з якою вони вдають той або інший тип. І, знаєте, іноді трапляються чудові актори! Є такі, що доходять навіть до самогіпнозу й починають сами вірити у власні достоїнства. Але навіть і в тих бувають хвилини, коли серединка, серединка, нутро виступає наверх. А більшість так просто ниє під тягарем самонакладених на себе обов’язків, але почуває себе так, як оті кавалери в трамваю: уступить місце дамі, а потім бурчить цілу дорогу.