Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Опублікував повість «Полонені шуми», видав дві збірки оповідань «Ведмеді танцюють» (1927) і «Сад» (1930).
У грудні 1934 р. видавництво «Радянська школа» перенесли до Києва. Поет залишився без роботи, і сестра Лідія запросила його до Дмитрова на будівництво каналу Москва – Волга, де було більше можливостей для творчої праці. З лютого до вересня 1935-го Д. Тась був літпрацівником, але потім повернувся до Харкова, напередодні арешту працював у редакції газети «Соціалістична Харківщина».
Його заарештували 30.01.1938 р. Після арешту повернули до Дмитрова і тримали у в’язниці Дмитлагеря НКВС, де він спробував покінчити життя самогубством: «10 февраля 1938 г. в 8 часов утра камера № 6 была выпущена на прогулку во двор. В то время как дежурный т. Никитенко отошел в коридор, арестованный Могилянский зашел в уборную и повесился на полотенце, но был замечен и снят. 19.02.1938 г. Рябцев».
«Приговорен: тройкой при УНКВД по Московской обл. 25 февраля 1938 г., обв.: в активной контрреволюционной работе на Украине. Расстрелян 28 февраля 1938 г. Место захоронения – Московская обл., Бутово».
За перелазом стежка
За перелазом стежка крізь городи,
Крізь соняшники, льон, крізь коноплю…
В твоїй, о земле, соковитій вроді
Свої думки й бажання потоплю.
Шляхи за стежкою у даль плазують,
Шляхи за обрій в невідому путь…
Десь вершники на вороних басують,
Гармати десь, немов громи, гудуть…
Тут – соняшники, льон і сонце, сонце,
Тут зелено в розкошах бур’яну.
Держить земля в своїй м’якій долоньці
Країну снів – бунтарську, вогняну.
За перелазом, за городом поле,
І соняшник не сонцю уклонивсь:
За обрієм зачервоніла воля —
Блакитний льон сьогодні зчервонивсь…
За перелазом стежка крізь городи…
Зогнив старий дідівський перелаз…
Вклоняюся ясній світанку вроді,
Оспівую очей його топаз…
А я піду
І знову я в примруженім екрані
Знайти зворушливі натяки хочу…
Твої могутні, незабутні очи —
Мої роз’ятрені, гарячі рани!
В полях нехай і громовиці, й зливи,
Нехай по вулицях кричать трамваї, —
В оркестрі скрипка про вогонь співає,
Кричить про неподолані припливи!
З екрана тінь синява, непокірна —
З інтриг сплетіння, з кадрів перепліту —
Скресне таємним та привітним мітом
І розітне мою любов надмірну…
На полотно терпкий електропромінь
Поклав чеканні та чіткі обійми,
А я з-між ребер власне серце вийму
І понесу на пагорків заломи!
Крізь листотінь лапастого клен-древа
Червоних блищиків скресає гама…
І юрби п’ють вибагливу рекламу
Й дари несуть за радість ключареві…
А я піду крізь будні – дні та ночі —
Примружений, мов тіні на екрані,
Щоб мріяти про городи незнані
Та про могутні, незабутні очи…
Крізь кригопис вікна мого
Ось похапцем ідуть одні,
А ті похмурою юрбою…
Поглянь, як наростають дні,
Розкривши стяг над головою!
І, не діждавшися черги,
Вони, мов білиці, стрибають…
Поглянь – які без меж сніги
Біжать з-під колеса трамвая…
На розі усміху просить,
А там – перламутрові сльози —
Сплетіння дивної яси
Виводять на вікні морози…
Рух, блиск – і пролетів вагон!
І знову тиша. Снігу клоччя…
Крізь кригопис вікна мого
Спостерігаю сині очи…
З-за моря снігових дахів,
З-за димарів, антен стрімчастих
Злітають зграями птахи,
Оточують сніги круглясто…
І в чорнім колі, вдалині,
Вони тепліють, очи сині, —
Поглянь, як наростають дні,
Поглянь, які сніги в долині!