Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
На ранок, я тільки що встав, прибігла вона із смертельним жахом в очах. Вона ще не встигла спитати – я мовчки простягнув їй листа. На лиці моїм вона прочитала все. Тихо скрикнула… закрила очи й вибігла… От вам і кінець. Тепер розумієте ви, чому я такий?..
Він страшно схвилювався, весь тремтів. Схвилювався й я. Повість звичайна, не така, мабуть, що рідко й трапляється, але щось було в тім оповіданні з великого трагізму – і власне це хвилювало.
Я думав, що вже кінець оповіданню, але показалося – ні. Стільки вже наболіло у цього чоловіка, так давно, або, може, й усе життя він ні з ким не говорив, що йому треба було вилитися всьому. Трохи заспокоївшися, він почав говорити знову.
– От вам і все… Один раз життя могло стати чимось, і не стало. Чи варто ж було намагатися ще якого повторення? Та не трапилося й нагоди… І от – життя кінчається. Без радости, без найменшого світлого спомину. Радості ж, як плоди, – вони хочуть бути зірваними, їх треба зривати, інакше вони згниють, не принісши нікому жодної користі. І стою перед закінченням свого шляху й думаю – кому від того стало легше, що я прожив життя без любові? Навіщо згинула безслідно поезія душі, може, не цілком і скупо наділена мені природою? Ось вона, осінь моя… Всі люди мають щось тепле згадати в дощовий осінній вечір – а я? І так щемить, так щемить серце, якби ви знали…
Пройшло десь життя коло мене, може, світле, може, й співуче. Десь тут же, обіч, за деревами йшли женщини й кликали мене: «іди до нас! зірви нас!.. Дай нам радість і наш біль» – а я боявся… не смів… І вони, женщини, проходили далі. І знаходили відклик у других душах, любили інших мужчин і були вдячними тим, хто давав їм радість і сльози, бо власне з того сплітається життя. А я того не знав, я все був гордий з того, що от через мене не пролилася ні одна сльоза на світі. А яка це дурниця – я тепер тільки бачу. Тепер, коли однобоко й безглуздо прожилося життя, коли стою от із холодним серцем над трупом своєї молодості – і не знаю, що сказати. Мов на похоронах чужої людини. От уявіть собі, що вас змусили сказати промову на похороні зовсім чужої людини. Що ви би зуміли сказати? Отак і моє життя. Чуже мені й нічим його пом’янути.
Іноді безумно, безумно захочеться вернути, хоч знаєш добре, що ніщо не вертається. Біль такий схопить серце, що не знаєш, куди діватися. І так же порожньо стане в грудях, так холодно…
– Але чого ви так зарані вже себе ховаєте і сами над собою служите панахиду? (Це вже я кажу.) Ви ще не стара людина, ваше життя ще може дати вам багато радостей.
– Цебто, так звана, «друга молодість»? Ні – більше жахливого я нічого не знаю. Нехай буде вже так, як є, нехай буде ще гірше – тільки не кохання другої молодості, коли любиш до самозабуття, коли тремтиш на мисль одну, що може прийти хтось і от так, без усякого права, з одним тільки правом молодості вирвати у тебе з серця твоє останнє щастя. Ревнивим оком стежити за кожною мужською постаттю, із страхом приймати себе молодь, умирати тисячу разів на день, нічому й нікому не вірити. Фальшиво сміятись, коли хочеться скиглити, як собаці; жартувати, коли в серці скребуть залізні пазурі, вислухувати приятельські жарти знайомих і робити добру міну, коли кожне слово ранить тебе, мов отруєний стилет… Ні, ні, ні… Не дай, Боже, нікому отої другої молодості!.. Ліпше я так умру, не зазнавши радости, «витримавши стиль». Ліпше най я з гордістю скажу сам собі на смертній постелі: «і все ж через мене не пролилася ні одна сльоза на світі». Нікчемна втіха…
Нікчемна потіха… нікчемне геройство… анахронічний, нікому й ні на що непотрібний аскетизм. Навіщо він серед розпусти й моральних «вигребних ям» наших культурних центрів, нагого танцю п’яних розібраних женщин, дщерей Вавілону, Содома і Гоморри? А зрештою, – хто знає? А може людство хоч і в відмінних формах, хоч і в одиницях, але все ж прагне повернути до аскетизму? А може, й я, й моє безглузде, гідне ідіота життя – це не lapsus природи, не боягузтво перед життям, а об’яв нової моралі, несвідомо утвореної мною і ще якимсь чоловічком десь у Лондоні або Новій Гвінеї? А може хтось, як у закинутому на горищі монастирському папірусі, побабравшися в убогих записах мого життя, скаже людям: «Дивіться – бачите? Он ще у якому столітті жили люди так, як ми тепер, дійшовши до того свідомістю». І підкреслить червоним олівцем і знайде цінність там, де бачив я лише муку мою, а моє оточення лише глупоту мою.