Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Або таке, що дає вичерпне уявлення про претензії та надії всього народу словацького:
Гаслом нашим є свобода народу словацького, вірність спільному цісареві та королеві, єдність, сила та слава свободної та великої держави Австріяцької, падіння та загибель мадярсько–кошутівської збиранини.
Зазначимо, без коментарів, що тут ми маємо справу зі слов’янським народом римо–католицького віросповідання, але… Великого розуму – теж не бачимо.
Тому ніяк не є дивним, що імператор Франц Йозеф I, коли все благополучно обійшлося, нагородив 1850 Яна Коллара за його панслов’янську маячню (бо більше не було за віщо), – лицарським орденом. Вперше засвідчив тим користь слов’янофільства для імперій.
Отже, чеське та словацьке слов’янофільство не витримало випробування революцією 1848; російське слов’янофільство, так само, – не витримало випробування польським повстанням 1863.
На початках російського слов’янофільства, як і все інше – займаного, відсталого та вторинного, – воно не дуже переймалося політикою. Було просто щось, як запізнілий відгук загально–європейського романтизму, отриманого з чеських та словацьких рук. Створене купкою російських заможних поміщиків–рабовласників із родиною Аксакових (за прізвищем – татарського кореня) на чолі, російське слов’янофільство на його початку не було політичною течією. Російських слов’янофілів цікавили витоки власного народу, зокрема допетровська епоха, де вони вбачали початки російської культури та спромогалися їх дошукатись; збирали фольклор, доволі убогі та одноманітні казки й оті, зовсім уже марні «гєроічєскіє биліни», яких людина європейської культури без сміху читати не може. Бо, раби – як відомо, ні «Іліад», ні «Одісей» не творять. Всі ці люди концентрувалися навколо всесвітнього епіцентру рабства – Москви, а в північній столиці їх вважали радше за нешкідливих недоумків, що не мають відношення до політики. Та й не чіпали.
Неприємності пішли, коли якийсь доброхот доніс до III Отдєлєнія ніби ці люди – «за освобождєніє крєстьян». Схоже, що то був сутий наклеп на добрих людей, але… Їх хотіли, навіть, виселити кудись подалі, але наспіла «реформа» 1861 та все якось угамувалося. Остаточно реабілітувало себе російське слов’янофільство (та, ще й як!) – підчас польсько–литовського повстання 1863, вже по «рєформє». Бо, всі слов’янофіли рішуче встали на бік віленського губернатора «Муравьєва–вєшатєля»; та, проти, визвольних спромог польського народу.
«Муравьєву–вєшатєлю», цьому безоглядному царському катові, а значить російському патріотові, присвятили тоді урочисті схвальні вірші найвідоміші російські поети, Ф. Тютчєв та Н. Нєкрасов. Перший ходив у щирих патріотах–слов’янофілах та був зятем самого Івана Аксакова. Але, проживати на улюбленій батьківщині чомусь не міг, віддаючи перевагу Італії або Німеччині. Це десь там він додумався, нарешті, що: «Умом Россию не понять, / Аршином общим не измерить…»
Другим нестриманим патріотом виявився, ні більше, ні менше, як відомий співець народних страждань, редактор «Современника», ксенофоб (головним чином – жидоїд), заможний рабовласник та відомий у столиці картярський шулер (загальні підозри, не більше, вирішальних доказів немає) – був, як ми знаємо ще зі совєцької школи – послідовним «рєволюціонним дємократом». Як вичерпно визначилося це вже за наших часів, російські патріоти поділяються на два різновиди: одним «народ жалко», а другим «за дєржаву обідно». Нєкрасов спромігся це об’єднати, та поряд з цілими поемами, де «жалєл народ», написав іще схвальну оду на часть царського ката, яку гучно прочитав перед ним, вискочивши з?за чиєїсь спини; генерал «вєшатєль», кажуть – тільки плечима знизав. А довідавшись, хто це був, – на всякий випадок прикрив отой «Современник».
Варто підкреслити, що то була чи не перша в історії підтримка імперіалізму Другої російської імперії (1861–1917) – певними громадськими колами. При тому – ніби протилежними, як революціонерами так реакціонерами. Весь досвід історії вчить нас, що ці люди могли розходитись між собою в чому завгодно, та тільки не в імперіалізмі, тільки не у ставленні до інших, неросійських народів: тут вони завжди бували зворушливо однодухі.
Польське повстання демаскувало тоді не самих аксакових та з ними – слов’янофілів. Будь–яке загострення національного питання в Росії хоч польського, хоч українського, негайно висвітлювало та засвідчувало перед усім світом, лише одне, – абсолютну реакційність російського суспільства. Повну відсутність у ньому будь–яких проґресивних сил або здорових спрямувань.