Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
«Коли це леді й джентльмени, — казала вона, — мені подобається, щоб вони були справжніми леді й джентльменами».
Ця фраза здавалася Філіпові загадковою, але почувши, як дівчина кілька разів повторила її різним людям, а вони щиро погодилися, дійшов висновку, що вона залишається таємницею тільки для нього. Вони з Мілдред уперше залишилися вдвох. У Лондоні Кері не бачив дівчину цілий день, а після роботи вони розважалися розмовами про хатні справи, дитину та сусідів, аж поки він не брався за книжки. У Брайтоні ж вони цілий день проводили вдвох. Після сніданку йшли до моря, і ранок минав за купанням і повільними прогулянками; а вечори вони, поклавши дитину спати, непогано проводили на набережній, де можна було послухати музику й пороздивлятися невпинний потік людей (Філіп розважався, уявляючи, ким можуть бути перехожі, і вигадуючи про них невеличкі історії; він навчився відповідати на зауваження Мілдред, не слухаючи її, тож думками міг залишатися де завгодно); але по обіді час тягнувся довго і нудно. Вони сиділи на пляжі. Мілдред нагадувала, що від «доктора Брайтона» треба взяти якомога більше, а Філіп не міг читати, бо дівчина весь час базікала про все на світі. Якщо він не звертав уваги, вона починала жалітися.
— Ох, відкладіть цю дурнувату книжку. Шкідливо весь час читати. Забиваєте собі голову всілякими дурницями, ось що ви робите, Філіпе.
— Ой, ви верзете нісенітниці! — гнівався він.
— До того ж це неввічливо.
Виявилося, що вести з дівчиною бесіди непросто. Вона не могла зосередитися навіть на власних словах: якщо поруч пробігала собака чи проходив хтось у яскравій куртці, Мілдред відволікалася і забувала, про що говорила. Імена вона пам’ятала погано і дратувалася, коли не могла якесь пригадати, уривала історію на півслові й напружувала мізки. Часом дівчині доводилося здатися, але потім вона раптово згадувала й переривала Філіпа на півслові, коли він вже говорив про щось інше.
— Коллінз, ось як його звуть. Я знала, що колись таки згадаю. Коллінз — прізвище, яке я не могла пригадати.
Це діяло Філіпові на нерви, адже вона його не слухала, а варто йому було замовчати, починала звинувачувати в похмурості. Її мозок навіть на п’ять хвилин не міг замислитися про щось абстрактне, а коли Філіп сідав на улюбленого коника і брався узагальнювати, дівчина швидко давала зрозуміти, що нудьгує. Мілдред часто бачила сни й чудово їх пам’ятала, тож щодня детально переказувала.
Одного ранку Філіп отримав довгого листа від Торпа Ательні. Той, як завжди театрально, проводив відпустку, але в цьому було чимало характерної для чоловіка розсудливості. Уже десять років він робив одне й те саме — відвозив усю свою родину на хмільники до Кента, неподалік від дому місіс Ательні, і три тижні вони збирали врожай. Це давало змогу всім побути на свіжому повітрі, на радість місіс Ательні заробити грошенят і поновити контакт із матінкою-землею. На цьому особливо наполягав сам Ательні. Це тимчасове життя у полях додавало їм нових сил; наче під час якоїсь чарівної церемонії поновлювалася юність, тілесна сила і душевний спокій. Філіп неодноразово чув, як чоловік фантастично, риторично і пишномовно про це оповідав. Тепер він запрошував його зазирнути до них на день; у нього з’явилися серйозні думки щодо Шекспіра та музичних склянок, і він хотів цим поділитися, а діти весь час вимагають побачитися з дядьком Філіпом. Кері ще раз перечитав листа, коли по обіді сидів із Мілдред на пляжі. Він подумав про місіс Ательні, радісну матір багатьох дітей, з її люб’язною гостинністю та добрим гумором; про Саллі, занадто серйозну як на її вік, із її кумедною материнською поведінкою і любов’ю покерувати, про її довгі світлі коси і високе чоло, а потім про зграю веселих, галасливих, здорових і гарних дітлахів. Серце прагнуло до них. Він не пригадував, аби раніше помічав у всіх цих людях одну спільну рису — доброту. Раніше Філіп не розумів цього, але, вочевидь, саме їхня доброта і привабила його. Теоретично він у неї не вірив: якщо мораль існувала лише для зручності, добро і зло не мали жодного значення. Він не любив суперечити логіці, але в цій родині жила проста й природна доброта, яка здавалася йому чарівною. Замислившись, Кері повільно розірвав листа на маленькі клаптики; він не знав, як поїхати без Мілдред, а їхати з нею не хотілося.