Тягар пристрастей людських

— Гадаю, ми від цього не збідніємо. Як гадаєте, Мілдред?

— Ох, я не проти. Мене влаштує будь-що, — відповіла дівчина.

У відповідь на її похмуру реакцію Кері розреготався. Господиня пансіонату домовилася, щоб їхній багаж забрали, а Мілдред із Філіпом сіли перепочити. У нього трохи боліла нога, і він радо поклав її на стілець.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я сиджу в одній кімнаті з вами, — агресивно кинула Мілдред.

— Не починайте сварку, — спокійно озвався Філіп.

— Я не знала, що ви такий заможний і можете дозволити собі викидати зайвий фунт щотижня.

— Не гнівайтеся не мене. Запевняю, тільки так нам вдасться жити разом.

— Підозрюю, що ви мене просто зневажаєте, ось і все.

— Звісно ж, це не так. Чому б я мав вас зневажати?

— Усе це якось неприродно.

— Справді. Але ж ви не кохаєте мене, чи не так?

— Я? За кого ви мене маєте?

— Ви ж не надто пристрасна жінка.

— Це дуже принизливо, — похмуро озвалася Мілдред.

— Ох, на вашому місці я б так не нервував.

У пансіонаті було близько десятка людей. Їжу подавали у вузькій темній кімнаті. У голові довгого стола сиділа господиня і роздавала порції. Годували тут погано. Стара діва називала це «французькою кухнею», намагаючись приховати огидний смак страв погано приготованими соусами: камбалу тут видавали за палтуса, а новозеландську баранину за ягнятину. Кухня була маленькою і незручною, страви завжди подавали ледве теплими. Публіка тут була недалека й набундючена: літні пані з доньками — старими дівами, кумедні підстаркуваті холостяки, що завжди кудись дріботіли, бліді чиновники середнього віку з дружинами, які полюбляли хвалитися одруженими доньками і синами, що гарно влаштувалися у котрійсь із колоній. За столом обговорювали останній роман міс Кореллі[298]; комусь лорд Лейтон[299] подобався більше, ніж містер Альма-Тадема, а комусь навпаки. Незабаром Мілдред розповіла жінкам романтичну історію їхнього з Філіпом шлюбу. Він помітив, що всі ним цікавляться, адже його батьки з провінції начебто були заможними людьми, але не давали йому жодної копійки через те, що він одружився, коли ще був спудеєм. А батько Мілдред, власник великого маєтку десь на шляху до Девоншира, теж не допомагає доньці через її шлюб із Філіпом. Саме тому їм доводиться жити в пансіонаті й вони не можуть найняти няньку для дитини; а дві кімнати вони винайняли тому, що обоє звикли до комфорту і не любили тисняви. Інші гості теж якось пояснювали свою присутність тут: один самотній джентльмен завжди їздив у відпустку до «Метрополю», але полюбляв веселу компанію, яку не знайдеш у всіх цих дорогих готелях; а літня пані з донькою середніх років саме ремонтувала свій чарівний будиночок у Лондоні й весь час казала: «Ґвенні, дорогенька, цього року ми мусимо заощадити на відпустці», тож вони приїхали сюди, хоча зазвичай, безумовно, такого не робили. Мілдред усі відвідувачі здалися справжньою елітою, а звичайних неграмотних людей вона просто ненавиділа. Їй подобалося, коли джентльмен був джентльменом в усьому.