Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Смішно, (нагадаємо ще раз) але в ній ніколи не було навіть чогось такого, як «Хатинка дядечка Тома» (1852) Гарріет Бічер Стов, що пробудила аболіціоністський рух у Північній Америці; та мала такі далекосяжні політичні наслідки. Не було в Росії, ні подібної книжки, ні аболіціоністського руху; був, єдино, «царь–освободітєль».
Отже, й тут було все, як звичайно: на кого зі слов’янофілів діяв обман, а на кого – самообман.
А тому й міг із гордістю проголошувати 1791 на коронації австрійського імператора чех Йозеф Добровскі, що:
Тепер, в особі російської гілки слов’ян, вони, пануючи від Чорного моря по далеку північ, укладають угоди біля кордонів Китайської імперії, розсилають своєю мовою укази по теренах більше двох тисяч миль, творять відкриття в океані між Азією та Америкою.
Порівняйте це з пізнішим П. Й. Шафариком, та ви переконаєтесь, що час діяв у слушному напрямі, хоч як же повільно! Втім, дехто твердить, що ніби й Томаш Масарик (1850–1937) іще перед Першою світовою війною пошукував у Пєтєрбурзі, мало не випрошуючи на майбутній чеський престол кого–небудь, аби тільки з російського царюючого дому, – дивні «визволителі». Після такого чогось навіть наші власні визвольні змагання можуть видатись не такими вже несерйозними…
Але, будь–яка орієнтація на Росію, то є завжди орієнтація на реакцію проти проґресу, та слов’янський міт невдовзі добре показав себе у ділі, зірвавши «Весну Народів» 1848 в Угорщині. Революцію в Імперії Священого Союзу розпочав мадярський національний рух під проводом Лайоша Кошшута (1802–1894) та домігся деякої автономії для Угорщини; йому сприяли в цій справі й проґресивні елементи правлячої, австрійської нації. Але, імператорська влада, спираючись на війська, що складалися переважно зі сербів, – повела наступ на Пешт. Що таке серби – сьогодні знає кожний, пояснювати не потрібно. Їм допомагали карателі Ніколая I, які теж складалися зі слов’ян, хоч і номінальних, умовних; зі суміші угрів та тюрків. Та які, однак, попри це, більше всіх репетують щодо отих «славянскіх братств» чи «славянскіх єдінств».
Все покінчилося на тому, що після поразки мадярсько–польської армії генерала Юзефа Бема під Темешваром, – настала капітуляція в серпні 1849. Так покінчили з «Весною Народів». Цікаво, скільки б на це пішло сил – без слов’янської підмоги? Так і пригадується оте, Лесине: Slavus – sclavus…(слов’янин–раб (лат)., гра слів О. Б.)
Отже, з трьох основних етнічних складових Австро–Угорської імперії – німців, мадярів та слов’ян, – на бік революції стали тільки мадяри та поляки; німці – розкололись, а іншi слов’яни однодухо стали на захист імперії: яка історична ганьба! А, як так, то не лише нічого не здобули для себе (бо той, хто проти чужої свободи – позбавляється власної), але, як бачимо, не прикрасили цим і власну історію. Чим вони надихалися та чого бажали, довідуємося з їх листівок того часу, здебільшу підписаних незмінним триумвіратом:» Мігал Мілослав Годжа (1811–1870), Йозеф Мілослав Гурбан (1817–1888) та Людовіт Штур (1815–1858). Попередимо, що всі троє вважаються великими просвітителями словацького народу. Обмежимося двома короткими, але досить виразними уривками:
Знайте, статочні наші словацькі земляки! Звертаємося до вас за наказом нашого та вашого імператора, Його Ясності, щоб оборонити вас перед жорстокістю жадаючої влади партії мадярських змовників, котрі по всій країні розповсюдилися та саме вони до нещастя нас довели, то й приходимо до вас разом із переможним військом імператорським, як оборонці ваші.