Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Великий геній, що перед ним схилиться світ увесь, співаючи пісні й гімни прославні, геній з піднятим, як у бога, чолом і всесильним поглядом закоханих, чудово-глибоких очей…
А може сам цар морський… ввесь обвішаний зеленими травами, дивовижними перлами, з сивою бородою і з жагою юнака… Він пестити як дитинку буде любку свою, убиратиме в коштовні діяманти, колихатиме на прозорих, дивно пахучих хвилях і примусить підвладних йому чарівливих сирен розважати кохану веселими співами…
…А ніч все колише й колише величним покровом своїм, а хвилі все дзвенять срібними голосами під човном, безконечне щось розказують одна одній.
Запитливо дивляться, зігнувшись над річкою, цікаві верби; іноді сердито, мов гад, вигляне з-під води чорний камінь, крикне спросоння й замовкне знов птиця в гілках, а комиш, сумний хранитель берегових таємниць, радиться про якусь новину…
– Заспівати… заспівати…
О, як хочеться голосно-голосно заспівати, всю далечінь наповнити звуками, одразу вилити ненаситиму, таємну жагу з глибини, виплиснуть гіркість сліз із душі…
Може спів він учує і, прекрасний, світлий, жаданий, прилетить на поклик.
Прилетить!.. О, він прилетить, коханець дорогий… дасть зрозуміти всю чарівну розкіш любові, і вони вкупі знесуться на верх буття… Туди… в вічно прекрасні сфери, в гармонію.
– Прилинь!.. Прилинь!.. Ждуть тебе, щоб розкритися, пишні лоні мої… Губи рожеві чекають уст твоїх… Ще нікого, нікого не цілували вони… Всі скарби дорогоцінні, вони берегли для тебе і тільки для тебе… Ніхто не осквернив ще моїх очей своїм палким зором, ніхто не держав ще за руку мене і вона не тремтіла ще в жодній руці… На тебе, на тебе чекають усі розкоші і сили й принади… Прилинь!.. О, прилинь!.. О, жаданий і милий, і милий…
І простерла вона до небес тонкі руки свої, мов відти чекала коханця.
Широкі рукава округлим рухом ізсунулись на плечі і лінії мармурових, виточених рук забились, запалали промінням.
Закинулась голова, вискочив гребінь, розсипались свавільно коси…
Груди скоро-скоро підіймались, тріпотіли – і вся вона, розкрита, зворушена, поклик жаги кидала в просторонь, в далеке зірчастеє небо:
– Хто ти?! Хто ти?!
І… ніхто, окрім комишу, не відгукувався на поклик жахливий той…
І ніхто, окрім місяця, не цілував її гордо-піднятих грудей і палаючого лиця…
Холодно відбивала вода свою глибину і загадувала таємну загадку…
І з розпачем крикнувши аж до хмар: «Хто б не був ти! Хто б не був ти!» – впала вона, ридаючи, на дно човна… Човен загойдався, загомоніли незадоволено весла, хвилька бризнула вбоки – і знов через момент все також тихо і таємно заговорила, несучись все вперед і вперед…
Впали стрільчастії тіні на воду… Місяць розлив свій напиток-отрую, дихання ночі пронеслося, і затремтіли у ньому бажання… Сни прийшли до тих, хто спав, життя наступило для тих, хто хотів… Стомленим – сон, серцю – биття, радість – бажанню, вбогим – кайдани і пута.
«Caprice» Шуберта
Довелось мені якось бути на музичному soiree у одного видатного місцевого діяча. Народу було багато. І всякого. Бородатого, вусатого, патлатого, лисого. Але не дивлячись на деякі відміни, весь той люд мав щось спільне – це вираз ситості й якогось масного задоволення. Білі пікейні й чорні оксамитові жилети солідно колихалися від мірного реготу; вина й усякого їжва було подостатком. Ба! – навіть про пищу духовну подбав господар, бо на вечір був закликаний відомий віолончеліст N.
Я вперше бачив його отак, зблизька. То все доводилося дивитись на нього «з публіки», при скриках захоплення студентства і скромно-жадібних поглядах жіноцтва та дівоцтва. І мушу признатися, я з певного роду зацікавленням придивлявся до цієї, все ж як не як трохи вище поставленої людини. А коли все признаватися, то ще раз мушу признатися, що чим більше придивлявся, тим більше… розчаровувався.
Я не був запальним юнаком і зовсім не малював собі артистів в виді якихось надземних істот в сяйвах німбів та блискучих авреолях божественних променів; я добре знав, що вони такі ж самісінькі люди, як і ми грішні, з такими ж потребами, болями й радощами. Словом, я це все знав, але… все ж почув якесь розчарування, коли придивився, як добре N осушує чарку, як запихається дорогими закусками, І як сміхом відповідає на досить таки тупенькі гостроумства якихось «гласних».