Тягар пристрастей людських

— Я вже кілька місяців так не розважалась, — зізналася дівчина.

Філіпове серце переповнилося почуттями, і він подякував долі, що послухався раптового імпульсу і запросив до себе Мілдред та її дитину. Як приємно було бачити її щасливу вдячність. Нарешті дівчина стомилася, і вони застрибнули в трамвай, щоб повернутися додому; було вже пізно, коли Філіп із Мілдред вийшли з трамвая і повернули на свою вулицю, навколо не було жодної живої душі. Дівчина взяла Кері під руку.

— Зовсім як у старі часи, Філе, — сказала вона.

Раніше вона ніколи не називала його Філом, це була Ґріффітсова звичка, і навіть тепер це боляче вкололо юнака. Він пригадав, як йому тоді хотілося померти; біль був таким нестерпним, що він серйозно замислювався про самогубство. Здавалося, наче все це відбулося цілу вічність тому. Кері усміхнувся, пригадавши себе колишнього. Тепер він відчував до Мілдред лише жаль. Вони підійшли до будинку і, увійшовши до вітальні, Філіп запалив гасову лампу.

— Із дитиною все гаразд? — запитав він.

— Піду подивлюся.

Повернувшись до кімнати, вона сказала, що дівчинка навіть не повернулася на інший бік, відколи вони пішли. Неймовірна дитина. Філіп простягнув дівчині руку.

— Гаразд, на добраніч.

— Ви вже хочете лягати спати?

— Майже перша. Останнім часом я не звик так пізно лягати, — відказав він.

Мілдред узяла його за руку і, не відпускаючи її, зазирнула юнакові в очі з легкою усмішкою.

— Філе, тієї ночі у цій кімнаті, коли ви запропонували мені переїхати сюди, я мала на увазі зовсім не те, про що ви говорили… ну, тобто, коли казали, що я тут тільки для того, щоб готувати і займатися господарством.