Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Ого!— мовив він, коли вони зайшли у вестибюль.— Тут можна було б влаштувати чотири або навіть п'ять чудових тенісних кортів.
Сомс чекав їх біля сходів.
— Нарешті!— сказав він, не потиснувши їм руки, наче подія, задля якої вони прибули сюди, звільняла їх від таких формальностей.— Перша зала, Гепперлі Браун. Ми перші на черзі.
Велові груди затопило почуття, яке охоплювало його тоді, коли йому доводилося бити в крикеті, але він похмуро пішов за матір'ю і дядьком, стримуючи бажання роздивитися навколо й кажучи собі, що тут пахне, «як у коморі». На кожному кроці їм траплялися якісь люди, і він смикнув за рукав Сомса.
— Слухайте, дядечку, ви ж не допустите туди цих бісових газетярів?
Сомс зиркнув на нього скоса поглядом, який свого часу змусив багатьох прикусити язика.
— Заходьте в ці двері,— сказав він.— Можеш не скидати хутра, Вініфред.
Вел зайшов слідом за. ними, роздратований, високо підвівши голову. В цьому паскудному закутку всі люди — а їх була ціла юрба,— здавалося, сиділи одне в одного на колінах, хоча насправді кожне сидіння було відокремлене від сусіднього; у Вела було таке враження, що підлога не витримає і всі вони проваляться. Однак то було лише хвилинне враження від червоного дерева, чорних мантій і білих плям перук, облич і паперів, від якоїсь таємничості, від тихого шепоту,— за мить він уже сидів поруч із матір'ю в передньому ряду, спиною до всіх, вдихаючи ніжні пахощі пермських фіалок і востаннє скидаючи свої рукавички. Мати дивилася на нього: раптом він зрозумів: їй таки справді потрібно, щоб він сидів поруч із нею, що він немало важить у цій справі. Гаразд! Він їм покаже! Розправивши плечі, він поклав ногу на ногу й, прибравши непроникного вигляду, втупився в свої гетри. Але цієї миті якийсь дідуган у мантії і довгій перуці, до смішного схожий на підпилу стару бабу, зайшов крізь двері на підвищення перед ними, і Велові довелося встати разом з усіма.
— Дарті проти Дарті!
Вела охопила страшна огида. Адже це жахливо, коли твоє прізвище вигукують отак привселюдно! І, раптом почувши, як хтось позаду почав говорити про його родину, він озирнувся й побачив якогось старого шкарбуна у перуці, що белькотав, ніби ковтаючи свої слова,— кумедний стариган, таких він бачив разів зо два серед гостей за обідом на Парк-лейн, вони добряче хилили портвейн; так от де їх вишукують! Проте старий шкарбун здався йому дуже цікавим, і він би й далі дивився на нього, якби мати не торкнула його за рукав. Змушений дивитися перед себе, він утупив очі в суддю. З якої речі цей старий проноза з насмішкуватим ротом і швидкими очицями дозволяє собі втручатися в їхні приватні справи — невже в нього немає своїх власних справ, таких самих важливих і, напевне, таких самих неприємних? І, ніби напад пропасниці, Вела охопило почуття індивідуалізму, глибоко вкорінене у всього його роду. Голос позаду бубонів:
— Неприємності через грошові справи... марнотратство відповідача (Що за слово! Невже так називають батька?)... скрутне становище... часта відсутність містера Дарті. Моя клієнтка цілком слушно, ваша милість погодиться з цим, прагнула стримати... ішлося до банкрутства... умовляла... програвав у карти і на перегонах... («Правильно!—подумав Вел.— Давай іще!»). Криза на початку жовтня... відповідач написав їй цього листа із свого клубу.— Вел сів рівно, вуха його спалахнули.— Я хочу прочитати його з тими виправленнями, яких потребує листовне послання джентльмена, що, так би мовити, саме пообідав, мілорде.
«Стара тварюка!— подумав Вел, почервонівши ще дужче.— Тобі платили не за те, щоб ти сипав дотепами».
— «Ти більше не зможеш ображати мене в моєму власному домі. Завтра я виїжджаю за кордон. Кінь з'їздився». Цей вираз досить звичайний, ваша милість, для тих, кому не дуже пощастило в житті.
«От бісові мавпи!»—подумав Вел і залився ще густішим рум'янцем.
— «Мені несила терпіти твої образи». Моя клієнтка розповість вашій милості, що ці так звані образи полягали в тому, що вона сказала: «Ти перейшов усі межі»,— дуже м'який вислів на мою скромну думку, коли взяти до уваги всі обставини.
Вел подивився скоса на застигле обличчя матері — в її очах з'явився вираз, який буває у зацькованого звіра. «Бідолашна мама»,— подумав він і торкнувся рукою до її руки. Голос позаду бубонів далі:
— «...Я хочу розпочати нове життя. М.Д.». І наступного дня, мілорде, відповідач відплив на пароплаві «Тускарора» до Буенос-Айреса. Відтоді він не подав ніякої звістки, якщо не рахувати телеграми з відмовою у відповідь на лист, якого моя клієнтка написала йому наступного дня у великому горі, благаючи його повернутися до неї. З дозволу вашої милості я викличу місіс Дарті, щоб вона дала свідчення.