Сага про Форсайтів

Її голос перервав його роздуми:

— Ти допоможеш мені, любий синку?

Вел ніяково всміхнувся.

— Ти поїдеш зі мною зараз?..

— Мені треба відвідати...— почав був Вел, але щось у її обличчі спинило його.— Мамусю,— сказав він,— невже ти зібралася...

— Так, я маю зараз їхати в суд.

Уже! Ця клята справа, про яку він майже забув, бо ніхто про неї не згадував жодним словом. Відчуваючи глибокий жаль до самого себе, він стояв і обгризав задирки на пальцях Потім, помітивши, що в матері скривилися губи, випалив.

— Гаразд, мамо, я поїду. Тварюки!

Хто були ті тварюки, він не знав, але це слово дуже точно виражало їхні спільні почуття і трохи їх заспокоїло.

— Я піду надягну візитку,— промурмотів він і поспішив у свою кімнату.

Він надяг візитку, високий комірець, свої найкращі сірі гетри й застромив у краватку шпильку з перлиною, підбадьорюючи себе прокльонами. Подивившись у дзеркало, він сказав:

— Щоб мені добра не було, якщо я хоч одним словом викажу свої почуття, і пішов униз.

На вулиці стояла дідусева коляска; мати, закутана в хутра, неначе зібралася на обід до лорд-мера. Вони сіли поряд у закритій колясці, і за всю дорогу до суду Вел тільки один раз завів мову про цю неприємну справу:

— Там нічого не казатимуть про ті перли, правда ж?

Пухнасті білі хвостики на муфті Вініфред дрібно затремтіли.

— Ні, ні,— сказала вона,— сьогодні не буде нічого страшного. Твоя бабуня теж хотіла поїхати, але я її відраяла. Я подумала, що зі мною будеш ти. У тебе такий елегантний вигляд, Веле. Підніми трохи ззаду комірець — отак добре.