Сага про Форсайтів

Її принесли Джоліонові саме тоді, коли він зібрався в Лувр, де мав зустрітися з Айріні. Телеграма зразу повернула його до дійсності. Поки він утішався тут солодким лотосом, його син, для якого він повинен бути мудрим учителем і керівником, зробив цей великий крок, що загрожував йому небезпекою, труднощами, можливо, навіть смертю. Він був вражений до глибини душі, раптом усвідомивши, як міцно Айріні обкрутилася навколо коренів його єства. Опинившись під загрозою розлуки, зв'язок між ними — а це був справжній зв'язок — утратив свою абстрактність. Джоліон розумів, що спокійна втіха від їхніх зустрічей минула назавжди. Він побачив своє почуття таким, яким воно було насправді,— зрозумів, що це кохання. Може, воно й смішне, але таке реальне, що виявиться рано чи пізно. Однак тепер, йому здавалося, він не може, не повинен його виявляти. Новина про Джоллі невблаганно стала йому на перешкоді. Він пишався цим рішучим кроком; пишався своїм сином, що той іде в бій за свою батьківщину, бо на Джоліоновій симпатії до бурів теж позначився Чорний тиждень. Отже, кінець настав раніше за початок! Яке щастя, що він нічим не виказав себе!

Коли він зайшов у картинну галерею, вона стояла перед «Мадонною серед скель», елегантна, усміхнена, забувши про все на світі, крім картини. «Невже мені не судилося більше дивитися на неї?— подумав він.— Але це неприродно вона ж бо дозволяє мені дивитися на себе» Вона не помічала його, а він дивився на неї, намагаючись закарбувати в пам'яті її образ, заздрячи картині, яку вона так довго розглядала. Двічі вона повертала голову до дверей, і він подумав. «Це стосується мене!» Зрештою він підійшов.