Сага про Форсайтів

— Звичайно,— сказав Сомс стишеним голосом.— Але тепер доведеться починати все спочатку, щоб зібрати нові докази. Дуже ймовірно, що саме він розглядатиме справу про розлучення, і коли виявиться, що ми знали про перелюбство від самого початку, це здасться йому дуже підозрілим. Його запитання досить ясно показали, що йому не подобаються ці хитрощі щодо відновлення подружніх прав.

— Ет!— бадьоро відповів містер Белбі.— Він забуде. Подумайте, друже, до того часу йому доведеться розглянути добру сотню позовів. Крім того, рішення, яке він ухвалив сьогодні, примусить його затвердити розлучення, якщо будуть переконливі докази. Ми приховаємо від нього, що місіс Дарті давно це знала. Дрімер виклав усе чудово — він уміє говорити по-батьківському.

Сомс кивнув головою.

— І я хочу висловити своє захоплення вами, місіс Дарті,— провадив містер Белбі.— У вас природжені здібності давати свідчення. Ви стоїте непорушно, як скеля.

Цієї миті з'явився офіціант, балансуючи трьома тарілками на одній руці, й сказав:

— Я вже несу пудинг, сер. Сьогодні в ньому багато жайворонків.

Містер Белбі схвалив його турботу порухом носа. Але Сомс і Вініфред розгублено дивилися на свій «легкий» сніданок, який виявився коричневим місивом у підливі, й обережно колупалися виделкою в тарілці, сподіваючися знайти тушки смачних маленьких співців. Проте, скуштувавши страву, вони побачили, що зголодніли дужче, аніж їм здавалося, і з'їли геть усе, а на додачу випили по склянці портвейну. Мова зайшла про війну. Сомс вважав, що Ледісміт буде взято і що війна триватиме ще з рік. Белбі вважав, що війна закінчиться до літа. Обидва погодилися, що там потрібно більше війська. Воювати треба до повної перемоги, бо це вже стало справою престижу. Вініфред звернула розмову на твердіший грунт, зауваживши, що вона не хоче, щоб позов розглядався до того, як в Оксфорді почнуться літні канікули: на осінь, коли Вел приїде знову в коледж, хлопці встигнуть про все забути; та й лондонський сезон уже скінчиться. Обидва юристи заспокоїли її: треба чекати шість місяців, а тоді що швидше, то краще. Ресторан почали заповнювати відвідувачі, і вони розпрощалися: Сомс попрямував у Сіті, Белбі — в свою контору, Вініфред поїхала в кебі на Парк-лейн розповісти матері, як пройшов суд. Усе скінчилося добре, тому вони й вирішили поділитися новиною з Джеймсом, котрий безперестану скаржився день у день, що він нічого не знає про справу Вініфред, ні в чому не має певності. Чим менше йому лишалося доживати віку, тим більшої ваги набували для нього житейські справи, так ніби він відчував: «Треба ловити кожен день і якомога дужче хвилюватися. Скоро мені не буде чого хвилюватися».