Сага про Форсайтів

— О Голлі!

Вона відповіла дуже ніжно:

— О Веле!

Він давно мріяв про цю хвилину, але в мріях усе відбувалося завжди в наказовому способі, він уявляв себе владним молодим коханцем, а зараз почував себе несміливим, розчуленим, тремтячим. Він боявся ворухнутися, щоб не розвіяти чарів; боявся підвестися з колін, щоб вона не відсахнулася й не зреклася своєї мовчазної згоди — так трепетала вона в його обіймах, заплющивши повіки, до яких тяглися його уста. Очі її розплющилися й затуманились; він припав устами до її уст. Раптом він зірвався на ноги: йому почулися кроки і якийсь здавлений вигук. Він озирнувся. Немає нікого! Але довгі портьєри, що відгороджували залу від холу, іще колихалися.

— О боже! Хто це був?

Голлі теж схопилася з місця.

— Напевно, Джоллі,— прошепотіла вона.

Вел стиснув кулаки і зібрав усю свою рішучість.

— Гаразд!— сказав він.— Тепер, коли ми заручені, мені байдуже до того.

І, попрямувавши до портьєр, він розсунув їх. У холі біля каміна стояв Джоллі, демонстративно повернувшись до них спиною. Вел рушив до нього. Джоллі обернувся:

— Прошу пробачення за те, що я почув вашу розмову.

Попри всі свої зусилля, Вел тієї хвилини не міг подолати свого захоплення Джоллі: його обличчя було ясне, голос спокійний, і він тримався з великою гідністю, наче скоряючись перед якимсь високим принципом.

— Ну то й що!— різко сказав Вел.— Це до вас не стосується.

— Он як!— відповів Джоллі.— Ходімо сюди.

І він пішов через хол. Вел подався слідом. Біля дверей кабінету він відчув, як хтось торкнув його за лікоть; голос Голлі сказав:

— Я теж із вами.

— Ні,— сказав Джоллі.

— Так,— сказала Голлі.

Джоллі відчинив двері, й усі троє зайшли. Опинившись у маленькій кімнаті, вони стали трикутником на трьох кутках витертого турецького килима — рівно, мов дерев'яні, не дивлячись одне на одного, і абсолютно неспроможні побачити хоч трохи комізму в цій ситуації.

Мовчанку порушив Вел:

— Ми з Голлі заручилися.

Джоллі відступив назад і сперся на одвірок засклених дверей.

— Це наш дім,— сказав він,— і я не хочу ображати вас тут. Але батько виїхав. За сестру відповідаю я. Ви скористалися з цього.

— Я зовсім цього не хотів,— запально відповів Вел.

— А я думаю, що хотіли,— сказав Джоллі.— Якби ви цього не хотіли, то поговорили б зі мною або почекали, поки вернеться батько.

— На те була причина,— сказав Вел.

— Яка причина?

— Мої родинні справи. Я тільки-но розповів їй про них. Я хотів, щоб вона знала про все заздалегідь.

Джоллі раптом втратив усю свою величність.

— Ви ще діти,— сказав він,— і ви це самі знаєте.

— Я не дитина,— відповів Вел.

— Ні, дитина: вам ще не минуло двадцяти років.

— Ну, а вам скільки?

— Мені двадцять.

— Щойно сповнилося. В кожному разі, я такий самий мужчина, як і ви.

Обличчя Джоллі спаленіло, потім спохмурніло. Очевидно, в його душі відбувалася якась боротьба. Вел і Голлі здивовано поглядали на нього — така помітна була ця боротьба; чутно було навіть, як він дихав. Потім його обличчя прояснилося і набрало дивного рішучого виразу.